Читать онлайн книгу "Надійно прихована таємниця"

Надiйно прихована таемниця
Джеффрi Арчер


БестХронiки Клiфтона #3
Джеффрi Арчер (нар. 1940 р.) – постать досить неоднозначна. Англiйський полiтик з оксфордською освiтою, який кiлька разiв полишав полiтичну арену через скандали, благодiйник, лорд, котрий потрапив до в’язницi за лжесвiдоцтво та перешкоду в здiйсненнi правосуддя, людина, яка почала писати книжки, щоб хоч якось виправити свое матерiальне становище. Уже перший його роман став у США бестселером i дав авторовi змогу розплатитися з боргами. Й Арчер так захопився письменництвом, що створив понад 20 книжок. У видавництвi «Фолiо» вийшли друком романи письменника «Каiн i Авель», «Лише час пiдкаже» та «Грiхи батькiв». «Надiйно прихована таемниця» (2013) – третя книга серii «Хронiки Клiфтона» (перша – «Лише час пiдкаже», друга – «Грiхи батькiв») – охоплюе подii 1945–1957 рокiв. Пiсля того як спадкоемцем титулу й усiх спадкiв було оголошено Джайлза Беррiнгтона, Гаррi Клiфтон нарештi одружився з його сестрою Еммою. Вiн став вiдомим письменником, а його найближчий приятель Джайлз обрав полiтичну кар'еру. Син Гаррi та Емми Себастьян отримав стипендiю Кембриджського унiверситету, проте розпочати навчання у цьому престижному навчальному закладi так i не встиг – цьому зарадили вельми трагiчнi обставини… Продовження iсторii Гаррi Клiфтона читайте в романi «Обережно зi своiми бажаннями».





Джеффри Арчер

Надiйно прихована таемниця



Jeffrey Archer

BEST KEPT SECRET



© 2013 by Jeffrey Archer

© Є. М. Тарнавський, переклад украiнською, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Шебнему й Александру присвячую


Цим людям дякую за iхнi безцiннi поради та допомогу в дослiдженнях – Саймону Бейнбриджу, Роберту Боуману, Елеонорi Драйден, Елiсон Принс, Мерi Робертс i Сьюзан Ватт










Пролог


Бiг-Бен пробив чотири рази.

Хоча лорд-канцлер i був дуже виснажений вiд того, що сталося тiеi ночi, у його органiзмi ще залишалося достатньо адреналiну, тож вiн тямив: заснути не вдасться. Чоловiк запевнив iхнi милостi, що таки ухвалить постанову у справi Беррiнгтона проти Клiфтона щодо того, хто з цих юнакiв мае успадкувати давнiй титул i великi маетки родини.

Вiн iще раз розглянув факти, бо вважав, що факти й лише факти мають визначати його остаточне рiшення.

Коли лорд-канцлер розпочав свiй вишкiл сорок рокiв тому, його наставник порадив вiдмовитися вiд усiх особистих почуттiв, настроiв чи упередження, коли справа стосуеться ухвалення рiшення – або ваш клiент, або справа. Служiння закону – фах не для слабодухiв чи романтикiв, наголосив вiн. Однак, повторюючи цю мантру впродовж чотирьох десятилiть, лорд-канцлер був змушений визнати, що нiколи не натрапляв на справу, яка була б настiльки iдеально збалансованою. Вiн лише забажав би, щоби Ф. Е. Смiт був iще живий, аби мати змогу звернутися до нього за порадою.

З одного боку… Як вiн ненавидiв цi клiше. З одного боку, Гаррi Клiфтон народився за три тижнi ранiше свого найближчого приятеля Джайлза Беррiнгтона: це факт. З iншого боку – Джайлз Беррiнгтон, безперечно, був законним сином сера Г’юго Беррiнгтона та його законноi дружини Елiзабет: безперечний факт. Але це не зробило його первiстком сера Г’юго, отже, не вiдповiдало заповiту.

З одного боку, Мейзi Тенкок народила Гаррi 28-го числа дев’ятого мiсяця пiсля того, як сама визнала, що мала стосунки iз сером Г’юго Беррiнгтоном, коли вони зустрiлися пiд час поiздки до Вестон-сюпер-Маре. Факт. З iншого боку, Мейзi Тенкок була замiжня за Артуром Клiфтоном, коли Гаррi народився, а свiдоцтво про його народження однозначно вказувало, що батьком дитини е Артур. Факт.

З одного боку… Думки лорда-канцлера повернулися до того, що вiдбулося в палатi пiсля того, як голоси остаточно роздiлилися i депутати проголосували за те, хто – Джайлз Беррiнгтон чи Гаррi Клiфтон – мае успадкувати титул i все, що йому належиться. Вiн нагадав точнi слова головного «батога»[1 - «Батiг» – головний партiйний органiзатор у британському парламентi.], коли оголосив результат запрудженiй палатi:

– «За» – двiстi сiмдесят три голоси. «Проти» – двiстi сiмдесят три голоси.

Галас здiйнявся на червоних лавах. Аристократ усвiдомлював, що такий подiл голосiв поклав на нього незавидне завдання вирiшити, хто ж мае успадкувати титул родини Беррiнгтонiв, славетну судноплавну компанiю, а також майно, землю та цiннi речi. Якби ж то стiльки не залежало вiд його рiшення, коли справа стосувалася майбутнього цих двох молодикiв. Чи повинен вiн врахувати, що Джайлз Беррiнгтон хоче успадкувати титул, а Гаррi Клiфтон – нi? Аж нiяк не повинен. Як наголосив лорд Престон у своiй переконливiй промовi з опозицiйноi лави, це створило б кепський прецедент, навiть якщо це й буде зручно для всiх.

З iншого боку, якщо вiн ухвалить рiшення на користь Гаррi… Чоловiк нарештi задрiмав, але його раптово пробудив нiжний стукiт у дверi незвично ранньоi години – о сьомiй ранку. Вiн застогнав, i його очi залишилися заплющеними, доки лорд-канцлер рахував куранти Бiг-Бена. Залишалося три години до того, коли буде необхiдно оголосити вирок, а вiн досi нiчого не вирiшив.

Лорд-канцлер застогнав удруге, опустив ноги на пiдлогу, вдягнув капцi та почовгав до ванноi кiмнати. Навiть сидячи у ваннi, вiн продовжував змагатися з проблемою.

Факт: Гаррi Клiфтон i Джайлз Беррiнгтон були дальтонiками, як i сер Г’юго. Факт: дальтонiзм можна успадкувати тiльки по жiночiй лiнii, тому це було не що iнше, як збiг обставин, i це необхiдно вiдкинути.

Чоловiк вийшов iз ванноi, витерся й одягнув халат. Потiм вислизнув iз спальнi та почалапав коридором, встеленим грубим килимом, поки не дiйшов до свого кабiнету.

Лорд-канцлер взяв авторучку i написав прiзвища «Беррiнгтон» i «Клiфтон» у горiшньому кiнцi аркуша, пiд якими почав ставити плюси та мiнуси кожного парубка. На той момент, коли вiн заповнив аж три сторiнки акуратним калiграфiчним почерком, Бiг-Бен ударив уже вiсiм разiв. Але це не зробило його мудрiшим.

Чоловiк вiдклав перо i неохоче пiшов шукати, чого б попоiсти.

Лорд-канцлер сидiв сам-один i мовчки iв свiй снiданок. Вiн вiдмовився навiть переглянути вранiшнi газети, дуже акуратно поскладанi на iншому кiнцi столу, чи увiмкнути радiо, позаяк не хотiв, щоб якийсь малопоiнформований коментатор впливав на його думки. Солiднi видання просторiкували про майбутне спадкового принципу у випадку, якщо лорд-канцлер стане на бiк Гаррi, тодi як таблоiди насамперед цiкавилися, чи зможе Емма вийти замiж за чоловiка, котрого кохае.

На той момент, коли чоловiк повернувся до ванноi кiмнати, щоб почистити зуби, терези справедливостi ще не схилилися на жодну iз сторiн.

Одразу пiсля того, як Бiг-Бен вдарив дев’яту, лорд-канцлер зайшов до свого кабiнету i знову звернувся до своiх нотаток iз надiею, що шальки терезiв нарештi схиляться в той чи iнший бiк, але вони залишалися iдеально збалансованими. Вiн iще раз проаналiзував своi записи, коли стукiт у дверi нагадав йому: яку владу вiн би не мав, затримати час усе ж не вдасться. Чоловiк глибоко зiтхнув, вирвав iз нотатника три аркушi, пiдвiвся i продовжував читати, коли виходив iз кабiнету й спускався вниз коридором. Коли ж увiйшов до спальнi, то знайшов там свого камердинера Іста, котрий стояв бiля лiжка, чекаючи, щоб виконати ранковий ритуал.

Іст узявся спритно знiмати з господаря шовковий халат, перш нiж допомогти йому вдягти бiлу сорочку, яка ще була теплою вiд прасування. Затим – накрохмалений комiрець, за яким – хустина тонкого мережива. Коли лорд-канцлер одягав пару чорних бриджiв, це йому нагадало, що вiн наростив кiлька кiлограмiв iз моменту вступу на цю посаду. Тодi Іст допомiг господаревi вдягнути довгу чорну iз золотом мантiю, перш нiж звернути увагу на голову та ноги чоловiка. Перука потрапила на голову, i господар всунув ноги у черевики iз пряжками. Й аж тодi, коли золотий ланцюг, який носили тридцять дев’ять попереднiх лордiв-канцлерiв, лiг на його плечi, чоловiк перетворився з простого громадянина на представника найвищоi юридичноi влади в цiй краiнi. Погляд у дзеркало, i вiн вiдчув себе готовим вийти на сцену й грати свою роль у драмi, що розгорталася. Шкода, що вiн iще не знав свого тексту.

Розрахунок часу входу та виходу лорда-канцлера з Пiвнiчноi вежi Вестмiнстерського палацу вразив би навiть полкового сержант-майора. О дев’ятiй сорок сiм ранку почувся стукiт у дверi, i його секретар Девiд Бартолом’ю увiйшов до кiмнати.

– Доброго ранку, мiлорде, – привiтався вiн.

– Доброго ранку, пане Бартолом’ю, – вiдповiв лорд-канцлер.

– Менi шкода, але маю повiдомити, – сказав Бартолом’ю, – що лорд Гарвi помер минулоi ночi в каретi «швидкоi допомоги» дорогою до лiкарнi.

Обидва чоловiки знали, що це неправда. Лорд Гарвi – дiдусь Джайлза й Емми Беррiнгтонiв – вiддав Боговi душу лише за хвилину до того, як пролунав парламентський дзвiнок. Однак вони обое прийняли давню конвенцiю: якщо член палати общин або лордiв гине пiд час засiдання, необхiдно провести повне розслiдування обставин його смертi. Щоб уникнути цiеi неприемноi та непотрiбноi процедури, «помер дорогою до лiкарнi» стало прийнятним набором слiв, яким позначали такi випадки. Цей звичай походив iще з часiв Олiвера Кромвеля, коли депутатам дозволяли носити мечi на засiдання i причиною смертi могла стати якась недоброзичлива сутичка.

Лорда-канцлера засмутила смерть лорда Гарвi, колеги, котрого вiн любив i яким захоплювався. Вiн хотiв лише, щоб його секретар не нагадував йому про один iз фактiв, якi вiн записав своiм акуратним почерком пiд iменем Джайлза Беррiнгтона; а саме, що лорд Гарвi не змiг вiддати свiй голос пiсля того, як наказав довго жити, i безперечно зробив би це на користь Джайлза Беррiнгтона. Це врегулювало б справу раз i назавжди, й можна було б мiцно спати тiеi ночi. Тепер доведеться врегулювати цю справу раз i назавжди.

Унизу пiд iменем Гаррi Клiфтона вiн зазначив iще один факт. Коли перше звернення надiйшло до лордiв-законникiв за пiв- року до цього, вони проголосували чотири до трьох на користь того, щоб саме Клiфтон успадкував титул i, як зазначено в заповiтi, все, що там е.

Почувся другий стукiт у дверi, i з’явився його паж, одягнутий в iще одне вбрання в стилi Гiлберта та Саллiвана[2 - Драматург сер Вiльям Швенк Гiлберт (1836–1911) i композитор сер Артур Сеймур Саллiван (1842–1900) – англiйськi автори, котрi в другiй половинi XIX ст. створили чотирнадцять комiчних опер.], щоб повiдомити про те, що давня церемонiя от-от розпочнеться.

– Доброго ранку, мiлорде.

– Доброго ранку, пане Данкан.

У той момент, коли паж пiдняв подiл довгоi чорноi мантii лорда-канцлера, Девiд Бартолом’ю вийшов уперед i розсунув подвiйнi дверi кабiнету, щоб його господар мiг вирушити у семихвилинну подорож до Палати лордiв.

Члени палати, вiстуни й iншi службовцi, зайнятi своiми повсякденними справами, хутко вiдiйшли на один бiк, коли помiтили, що до них наближаеться лорд-канцлер, i переконалися, що його просування до палати не знае перешкод. Коли вiн проходив повз них, люди низько вклонялися – не йому, а суверену, котрого вiн представляв. Посадовець сунув коридором, пiдлога якого була вкрита червоним килимом, у тому ж темпi, як i щодня упродовж останнiх шести рокiв, щоб увiйти до палати з першим ударом Бiг-Бена десятоi години.

Пересiчного дня, а цей таким не був, щоразу, коли лорд-канцлер заходив до палати, його зустрiчали б кiлька депутатiв, котрi ввiчливо пiдводилися з червоних лав, схиляючись перед посадовцем i залишаючись стояти, поки черговий епископ прочитае ранковi молитви, пiсля яких могло розпочатися засiдання.

Але не сьогоднi. Адже задовго до того, як лорд-канцлер дiстався до палати, вiн почув багатоголосий гомiн. Навiть його здивувало видовище, що привiтало прибульця, коли вiн увiйшов до Палати лордiв. Червонi лави були забитi так щiльно, що декотрi депутати тупцялися на сходинках перед крiслом голови, а iншi стояли бiля бар’еру зали, не в змозi знайти собi мiсця. Єдиний подiбний випадок, як вiн пригадав, коли палата була настiльки заповненою, – це коли Його величнiсть виступав iз королiвською промовою, в якiй повiдомив членам обох палат про закон, котрий пропонував ухвалити пiд час наступноi сесii парламенту.

Коли лорд-канцлер зайшов досередини, iхнi милостi одразу ж перестали теревенити, пiдвелися всi як один i вклонилися, коли голова зайняв свое мiсце.

Старший юрист краiни повiльно оглянув палату, його зустрiв блиск тисячi нетерплячих очей. Нарештi його погляд зупинився на трьох молодиках, котрi сидiли в дальньому кiнцi палати, прямо над ним, на галереi для почесних гостей. Джайлз Беррiнгтон i його сестра Емма були одягненi в траурний чорний колiр за коханим дiдусем, а Гаррi Клiфтон – за наставником i дорогим другом. Лорд-канцлер спiвчував усiм трьом, усвiдомлюючи, що рiшення, яке вiн намiряеться оголосити, змiнить усе iхне життя. Вiн молився, щоб усе вийшло на краще.

Коли преосвященний Пiтер Воттс, епископ Бристольський – наскiльки це доречно, подумав лорд-канцлер, – розгорнув свiй молитовник, iхнi милостi схилили голови i не пiдняли iх доти, доки вiн не промовив слова:

– В iм’я Отця, Сина i Святого Духа.

Присутнi зайняли своi мiсця, i лорд-канцлер залишився единим, хто все ще стояв. Нарештi всi влаштувалися зручнiше й затихли, приготувавшись почути його вердикт.

– Мiлорди, – почав голова, – не можу робити вигляд, що рiшення, яке ви менi довiрили, виявилося легким. Навпаки, визнаю, що це одне з найскладнiших рiшень, якi менi довелося приймати за свою довгу кар’еру баристера[3 - Баристер – категорiя адвокатiв у Великiй Британii, котрi ведуть справи.]. Але Томас Мор нагадував нам, що коли ви вдягаете цi шати, то маете бути готовi ухвалювати рiшення, якi не зможуть втiшити всiх зацiкавлених. І справдi, мiлорди, вiдомi три таких випадки в минулому, коли лорд-канцлер, виголосивши свое рiшення, пiзнiше цього ж дня втрачав голову.

Вибух смiху розрядив напругу, але лише на мить.

– Однак моiм обов’язком залишаеться пам’ятати, – додав вiн, коли регiт ущух, – що я вiдповiдальний лише перед Всевишнiм. Зважаючи на це, мiлорди, у справi Беррiнгтон проти Клiфтона щодо того, хто мае стати законним спадкоемцем сера Г’юго Беррiнгтона й отримати родинний титул, землi та все, що там е…

Лорд-канцлер ще раз поглянув на галерею та завагався. Його погляд зупинився на трьох невинних молодих людях на лавi пiдсудних, котрi продовжували споглядати на нього. Чоловiк молився, щоб отримати мудрiсть Соломона, перш нiж додати:

– Розглянувши всi факти, я оголошую спадкоемцем… Джайлза Беррiнгтона.

Палатою негайно пронiсся тихий гомiн. Журналiсти шпарко вибралися з галереi преси, щоб негайно повiдомити про постанову лорда-канцлера своiм редакцiям, якi очiкують, що спадковий принцип залишився недоторканним, i Гаррi Клiфтон тепер зможе попросити Емму Беррiнгтон стати його законною дружиною, тодi як громадськiсть на галереi вiдвiдувачiв схилилася до балконних поручнiв поглянути, як iхнi милостi вiдреагували на це рiшення. Але це був не футбольний матч, i вiн не був арбiтром. Не було потреби репетувати, позаяк кожен член палати, безумовно, прийме та виконуватиме постанову лорда-канцлера, незважаючи на свою позицiю. Лорд-канцлер зачекав, коли гамiр ущухне, ще раз поглянув на трьох молодих людей на галереi, котрi найбiльше постраждали вiд його рiшення, щоб переконатися, як вiдреагували вони. Гаррi, Емма та Джайлз усе ще без емоцiй дивилися на нього, нiби ще не осягнули повною мiрою його вироку.

Пiсля мiсяцiв невизначеностi Джайлз вiдчув раптове полегшення, хоча смерть коханого дiдуся й нiвелювала будь-яке вiдчуття звитяги.

Гаррi мав у головi лише одну думку, коли мiцно стискав Еммину руку. Тепер вiн нарештi може одружитися з коханою жiнкою.

Емма почувалася невпевнено. Зрештою, лорд-канцлер створив для них трьох новi клопоти, якi вирiшуватиме не вiн.

Лорд-канцлер розгорнув свою теку iз золотою китицею та вивчив розпорядок дня. Дебати щодо запропонованоi Нацiональноi служби охорони здоров’я були другим пунктом порядку денного. Кiлька iхнiх милостей вийшли з палати, i депутати повернулися до звичноi роботи.

Лорд-канцлер зроду нiкому не зiзнаеться, навiть своiй найближчiй довiренiй особi, що прийняв остаточне рiшення лише останньоi митi.




Гаррi Клiфтон та Емма Беррiнгтон 1945–1951





1


– Тож якщо хтось може назвати якусь справедливу причину, чому цi двое людей не можуть законно поеднатися разом у священному шлюбi, нехай каже зараз або замовкне навiки.

Гаррi Клiфтон нiколи не забуде той перший раз, коли почув цi слова, i про те, як за кiлька хвилин все його життя полетiло шкереберть. Старий Джек, котрий, як i Джордж Вашингтон, зроду не вмiв брехати, оголосив на поспiшному зiбраннi у захристi, що Емма Беррiнгтон, котру Гаррi обожнював i котра вирiшила стати його дружиною, може виявитися його сестрою.

Саме пекло розверзлося, коли мати Гаррi зiзналася, що один- единий раз i лише раз вона мала iнтимнi стосунки з Г’юго Беррiнгтоном, батьком Емми. Ось чому iснувала ймовiрнiсть, що вiн iз Еммою можуть виявитися нащадками одного й того ж батька.

На момент свого спiлкування з Г’юго Беррiнгтоном мати Гаррi вже зустрiчалася з Артуром Клiфтоном, стивiдором[4 - Стивiдор – в Англii робiтник, котрий виконував вантажно-розвантажувальнi операцii й укладання вантажiв на кораблi.], котрий працював на верфi Беррiнгтонiв. Незважаючи на те, що Мейзi незабаром вийшла замiж за Артура, священник вiдмовився вiнчати Гаррi з Еммою через те, що це могло суперечити старовинним законам Церкви, яка забороняе шлюби мiж родичами.

За кiлька хвилин Г’юго, батько Емми, вислизнув iз церкви, як боягуз, що втiкае з поля битви. Емма та ii мати вирушили до Шотландii, тодi як Гаррi, спустошена душа, залишався навчатися в коледжi Оксфорда, не знаючи, що робити далi. Рiшення за нього прийняв Адольф Гiтлер.

Гаррi покинув унiверситет уже за кiлька днiв i обмiняв свою академiчну мантiю на однострiй моряка. Але вiн прослужив на флотi менше двох тижнiв, коли нiмецька торпеда потопила його корабель, а iм’я Гаррi Клiфтон з’явилося у списку тих, хто загинув у морi.

– Берете цю жiнку за свою законну дружину, будете ii кохати та залишитесь вiрним iй, доки вас не розлучить смерть?

– Так.

Лише пiсля закiнчення военних дiй, коли Гаррi, овiяний славою, повернувся з поля бою, вiн дiзнався, що Емма народила iхнього первiстка Себастьяна Артура Клiфтона. Доки повнiстю не оговтався, Гаррi не знав, що Г’юго Беррiнгтон загинув за жахливих обставин i заповiв родинi Беррiнгтонiв ще одну проблему, таку ж катастрофiчну для Гаррi, як i заборону одружуватися з коханою жiнкою.

Гаррi зроду не надавав значення тому, що вiн був на кiлька тижнiв старшим за Джайлза Беррiнгтона, брата Емми та свого найближчого приятеля, доки не дiзнався, що вiн може бути першим у черзi на успадкування родинного титулу, величезних маеткiв, численних володiнь тощо, цитуючи заповiт, усе, що там е. Вiн одразу ж дав зрозумiти, що не зацiкавлений у спадщинi Беррiнгтонiв, а також готовий вiдмовитися вiд будь-яких уроджених прав, якi могли б належати йому, на користь Джайлза. Герольдмейстер, схоже, був готовий погодитися з цiею домовленiстю, i все, можливо, вирiшилося б якнайкраще, якби лорд Престон, представник заднiх лав у Верхнiй палатi[5 - Маеться на увазi другорядний депутат.], не взявся обстоювати право Гаррi на титул, навiть не проконсультувавшись iз ним.

– Це принципове питання, – пояснив лорд Престон журналiстам, котрi брали в нього iнтерв’ю.

– Берете цього юнака собi за чоловiка, щоб жити разом iз ним за Божими заповiдями у святому шлюбi?

– Так.

Гаррi та Джайлз залишалися нерозлучними друзями продовж усього цього процесу, незважаючи на те, що були офiцiйними опонентами у найвищому судi краiни i на перших шпальтах нацiональноi преси.

Вони обое зрадiли б рiшенню лорда-канцлера, коли б дiдусь Емми та Джайлза лорд Гарвi опинився на своему мiсцi на переднiй лавi, щоб почути постанову, але вiн так i не дiзнався про свiй трiумф. Нацiя роздiлилася за результатами голосування, а двi родини були змушенi збирати камiння.

Іншим наслiдком ухвали лорда-канцлера стало те, як преса квапилася вказувати своiм спраглим сенсацiй читачам, що найвищий суд краiни постановив: Гаррi й Емма – рiзноi кровi, й тому вiн може просити ii стати його законною дружиною.

– Цим перснем я одружуюся з тобою, присягаюся тобi i дарую тобi всi своi земнi блага.

Однак Гаррi й Емма знали, що рiшення, ухвалене людиною, не розвiяло остаточно сумнiвiв стосовно того, що Г’юго Беррiнгтон не був батьком Гаррi, i як справжнiх християн iх хвилювало, що вони можуть порушити закон Божий.

Їхне кохання не ослабло пiсля всього, що iм довелося пережити. Навпаки, воно змiцнiло, i з заохоченням своеi матерi Елiзабет i благословенням Мейзi – матерi Гаррi – Емма прийняла пропозицiю Гаррi вийти за нього замiж. Їi лише засмутило, що жодна з ii бабусь не дожила, щоб бути присутньою на цiй церемонii.

Вiнчання провели не в Оксфордi, як спершу планували, з усiм шиком офiцiйного ритуалу унiверситетського весiлля та неодмiнним галасом навколо нього, позбутися якого нiяк не вдалося б. Органiзували просту церемонiю реестрацii шлюбу в Бристолi, лише в присутностi родини та кiлькох близьких друзiв.

Можливо, найсумнiшим рiшенням, щодо якого Гаррi й Емма неохоче дiйшли згоди, стало те, що Себастьян Артур Клiфтон залишиться iхньою единою дитиною.




2


Гаррi з Еммою вiдбули до Шотландii, щоб провести медовий мiсяць у замку Малджелрi, вотчинi лорда та ледi Гарвi, покiйних бабусi i дiдуся Емми, але не ранiше, нiж вони залишили Себастьяна пiд опiку Елiзабет.

Замок повернув iм багато щасливих спогадiв про час, коли вони проводили там вакацii перед тим, як Гаррi подався до Оксфорда. Вдень вони гуляли серед пагорбiв, рiдко повертаючись до замку до того, як сонце зникне за найвищою горою. Пiсля вечерi кухар згадував, як пановi Клiфтону сподобалися колись три порцii розсолу, а потiм вони сидiли бiля коминка, в якому розгорiвся вогонь, читаючи Івлiна Во, Грема Грiна й улюбленця Гаррi П. Г. Вудгауза[6 - Сер Пелем Гренвiль Вудгауз (1881–1975) – популярний англiйський письменник-гуморист i драматург.].

За два тижнi перебування там молодята частiше зустрiчалися з великою рогатою худобою, нiж iз людьми, пiсля чого неохоче вирушили в довгу дорогу назад до Бристоля. Вони прибули до садиби, сподiваючись вiдчути спокiй домашньоi оселi, але цього не сталося.

Елiзабет зiзналася, що не могла дочекатися, коли Себастьян злiзе iй iз рук, бо перед сном вiн дуже часто плакав. У цей час ii сiамська кiшка Клеопатра вже стрибнула на колiна господинi й швидко заснула.

– Чесно кажучи, ви приiхали дуже вчасно, – додала жiнка. – Бо за цi два тижнi я нiяк не могла закiнчити розв’язувати кросворд у «Таймс».

Гаррi подякував тещi за розумiння, i вони з Еммою забрали свого гiперактивного п’ятилiтка до Беррiнгтон-холу.


* * *

До того як Гаррi з Еммою побралися, Джайлз наполiг, що позаяк вiн бiльшу частину свого часу проводить у Лондонi, виконуючи обов’язки депутата парламенту, молодята повиннi вважати Беррiнгтон-хол своею домiвкою. Завдяки бiблiотецi з десятьма тисячами книжок, просторому парку та великiй стайнi маеток був iдеальним мiсцем для них. Гаррi мiг спокiйно писати своi детективнi романи про Вiльяма Ворвiка, Емма щодня iздила верхи, а Себастьян бавився на просторому майданчику, регулярно приносячи до будинку дивних тварин iз проханням, щоб iм дозволили приеднатися до нього за чаем.

Джайлз часто приiздив до Бристоля ввечерi п’ятницi, щоб повечеряти з молодою родиною. У суботу вранцi вiн приймав своiх виборцiв, перш нiж вирушати до клубу докерiв на пару пiнт пива зi своiм агентом Грiффом Гаскiнсом. У другiй половинi дня вони з Грiффом приеднувалися до десяти тисяч своiх виборцiв на стадiонi «Іствiлл», аби повболiвати за «Бристоль роверз», котрi бiльше програвали, нiж вигравали. Джайлз нiколи не зiзнавався, навiть своему агенту, що вiн краще провiв би своi суботнi днi, спостерiгаючи, як бристольцi грають у регбi, але навiть якби вiн це зробив, Грiфф нагадав би товаришу, що юрба на «Меморiал граунд» рiдко перевищуе двi тисячi глядачiв, та й бiльшiсть iз них усе одно голосують за консерваторiв.

У недiлю вранцi Джайлза можна було побачити стоячим на колiнах у церквi Святоi Марii в Редклiффi, а Гаррi з Еммою стояли поруч нього. Гаррi припускав, що для Джайлза це лише черговий обов’язок у виборчому окрузi, позаяк вiн завжди шукав причини, щоб уникнути вiдвiдин каплички у школi. Проте нiхто не мiг заперечити, що Джайлз швидко завоював собi репутацiю сумлiнного та працьовитого депутата парламенту.

А потiм раптово, без пояснень, вiдвiдини Джайлза на вихiднi ставали дедалi рiдшими. Щоразу, коли Емма торкалася цього питання, брат щось бурмотiв про парламентськi обов’язки. Гаррi це не переконувало, i вiн сподiвався, що через довгу вiдсутнiсть його швагра на виборчому окрузi той не позбудеться пiдтримки бiльшостi на наступних виборах.

Якось увечерi п’ятницi вони дiзналися, чим останнi кiлька мiсяцiв Джайлз займався насправдi.

На початку тижня брат зателефонував Еммi, щоб попередити, що приiде до Бристоля на цi вихiднi i прибуде на п’ятничну вечерю вчасно. Але вiн не сказав iй, що його супроводжуватиме гостя.

Еммi зазвичай подобалися подруги Джайлза, котрi завжди були привабливими зовнi, часто дещо розкутими й усi без винятку обожнювали його, навiть якщо бiльшiсть iз них зникала ще до того, як змогла познайомилася з родичами. Але цього разу було iнакше.

Коли в п’ятницю ввечерi Джайлз представив Вiрджинiю, Емму спантеличило те, що ж мiг побачити ii брат у цiй жiнцi. Емма визнала, що вона гарна i мала впливовi зв’язки. Вiрджи- нiя встигла кiлька разiв нагадати iм, що стала дебютом року (1934-го), i тричi, що вона донька графа Фенвiка, ще до того, як вони сiли вечеряти.

Емма, можливо, списала б це просто на нерви, якби Вiрджинiя не iла, а щось шепотiла Джайлзу пiд час обiду. І шепотiла так, аби всi почули, наскiльки важко знайти гiдну домашню прислугу в Глостерширi. На подив Емми, Джайлз просто всмiхався цим зауваженням i жодного разу iй не заперечив. Емма вже намiрялася сказати щось, про що пошкодуе потiм, як Вiрджинiя оголосила, що втомилася пiсля такого довгого дня, i забажала вiдпочити.

Пiсля того як вона пiдвелася i вийшла, Джайлз подався за нею, а Емма пiшла до вiтальнi, налила собi велику порцiю вiскi й опустилася у найближче крiсло.

– Лише Бог знае, що подумае моя мати про ледi Вiрджинiю.

Гаррi всмiхнувся:

– Не важливо, що подумае Елiзабет, бо я маю вiдчуття, що Вiрджинiя протримаеться приблизно стiльки ж, скiльки й iншi подруги Джайлза.

– А я от не дуже впевнена в цьому, – зауважила Емма. – Але що мене справдi спантеличуе, то це те, чому вона цiкавиться Джайлзом, адже явно не закохана в нього.


* * *

Коли Джайлз i Вiрджинiя повернулися до Лондона по обiдi в недiлю, Емма миттю забула про доньку графа Фенвiка, позаяк iй довелося вирiшувати набагато гострiшу проблему. Ще одна нянька звiльнилася, заявивши, що iй урвався терпець, коли знайшла iжака у своему лiжку. Гаррi поспiвчував бiднiй жiнцi.

– Нiяк не допомагае те, що вiн едина дитина, – зiтхнула Емма пiсля того, як нарештi вклала сина спати цього вечора. – Йому не може бути весело, якщо немае з ким бавитися.

– Таке зроду мене не хвилювало, – зронив Гаррi, не вiдриваючи погляду вiд своеi книги.

– Твоя мати менi казала, що ти був карою Божою до того, як пiшов до школи Святого Беди, до того ж у його вiцi ти бiльше волочився по доках, нiж залишався вдома.

– Ну, залишилося ще трохи почекати, адже вже зовсiм скоро вiн нарештi пiде до школи Святого Беди.

– А що менi робити до цього? Щоранку возити у доки?

– Непогана iдея.

– Будь серйозним, любий. Якби не Старий Джек, ти б там досi i залишився.

– Це правда, – погодився Гаррi, пiдiймаючи чарку за цю велику людину. – Але що ми можемо з цим вдiяти?

Емма так довго шукала вiдповiдь, що Гаррi вже подумав, чи не заснула вона.

– Можливо, настав час на ще одну дитину.

Гаррi був настiльки ошелешений, що затраснув книжку й уважно поглянув на дружину, не впевнений, чи правильно ii почув.

– Але я гадав, що ми домовилися…

– Погоджуюсь. І я не передумала, але немае причини, чому б нам не розглянути питання усиновлення.

– З якого це дива, люба?

– Я не можу не думати про дiвчинку, яку знайшли в кабiнетi мого батька тiеi ночi, коли вiн помер, – Емма не могла наважитися промовити слово «вбили», – i ймовiрнiсть того, що вона могла виявитися його дитиною.

– Але доказiв цього не iснуе. І в будь-якому разi я не впевнений, чи можна дiзнатися, де вона перебувае пiсля тих подiй.

– Я хотiла порадитися з вiдомим автором детективiв i просити в нього поради.

Гаррi ретельно помiркував, перш нiж вiдповiсти:

– Вiльям Ворвiк, можливо, порекомендував би спробувати знайти Дерека Мiтчелла.

– Але ж ти не забув, що Мiтчелл працював на мого батька, i вiн не пнувся захищати нашi iнтереси.

– Це правда, – погодився Гаррi, – i саме тому я б звернувся до нього за порадою. Зрештою, вiн единий, хто знае, де собака заритий.


* * *

Вони домовилися зустрiтися у «Гранд-готелi». Емма прийшла на кiлька хвилин ранiше i вибрала мiсце в закутку зали, де iх нiхто не мiг пiдслухати. Чекаючи, жiнка переглянула перелiк запитань, якi планувала поставити детективу.

Пан Мiтчелл зайшов до зали, коли годинник вдарив чотири рази. Хоча вiн i набрав трохи додатковоi ваги, вiдколи вона бачила його востанне, i волосся ще посивiло, все одно його вiзитiвкою досi залишалося ледь помiтне кульгання. Першою думкою жiнки було те, що вiн бiльше схожий на менеджера банку, нiж на приватного детектива. Прибулець одразу ж упiзнав Емму, позаяк почимчикував прямо до неi.

– Приемно бачити вас знову, панi Клiфтон, – привiтався вiн.

– Будь ласка, присядьте, – запропонувала Емма, задумавшись, чи не нервуе вiн так, як вона, i вирiшила одразу ж узятися до справи. – Я хотiла побачитися з вами, пане Мiтчелл, бо менi знадобилася допомога приватного детектива.

Мiтчелл неспокiйно посовався у крiслi.

– Коли ми зустрiчалися востанне, я пообiцяла, що сплачу решту заборгованостi батька перед вами.

Розпочати розмову саме так запропонував Гаррi. Вiн сказав, що це змусить Мiтчелла усвiдомити, що вона серйозно ставиться до того, аби його найняти. Жiнка вiдчинила торбинку, витягла конверт i подала його детективу.

– Спасибi, – подякував Мiтчелл, явно здивований.

Емма продовжила:

– Ви згадували, коли ми бачилися востанне, про дитину, яку знайшли у плетеному кошику в кабiнетi мого батька. Головний iнспектор Блейкмор, котрий вiв цю справу, я впевнена, ви це пам’ятаете, повiдомив, що дiвчинку взяли пiд опiку мiсцевi органи влади.

– Це стандартна практика, якщо нiхто з родичiв не зголошуеться.

– Атож, я це вже знаю i лише вчора розмовляла з посадовцем, котрий керуе цим вiддiлом у мерii, але вiн вiдмовився надати менi будь-яку iнформацiю про те, де зараз може перебувати дiвчинка.

– Такою була вказiвка коронера пiсля розслiдування, для того щоб захистити дитину вiд допитливих журналiстiв. Та це не означае, що немае способiв дiзнатися, де вона.

– Рада це чути, – Емма завагалася. – Але перш нiж ми пiдемо цим шляхом, я маю переконатися, що дiвчинка була дитиною мого батька.

– Можу запевнити, панi Клiфтон, що в цьому немае жодних сумнiвiв.

– Як ви можете бути таким упевненим?

– Я можу надати вам усi деталi, але це може поставити вас у незручне становище.

– Пане Мiтчелл, не можу повiрити, що пiсля всього, що ви менi розповiли про мого батька, щось може мене здивувати.

Мiтчелл якийсь час помовчав. Врештi-решт вiн промовив:

– Коли я працював у сера Г’юго, як ви знаете, вiн переiхав до Лондона.

– Сказати «втiк у день мого весiлля» було б точнiше.

Мiтчелл не вiдреагував.

– Приблизно за рiк вiн став жити з панною Ольгою Пйотровською на Лоундес-сквер.

– Як вiн мiг собi це дозволити, якщо мiй дiдусь залишив його без жодного пеннi?

– Вiн не мiг. Якщо чесно, вiн не лише жив iз панною Пйотровською, але й жив за ii кошт.

– Чи могли б ви менi щось розказати про цю ледi?

– Дуже багато. За народженням вона була полькою й утекла з Варшави 1941 року, незабаром пiсля арешту ii батькiв.

– Який злочин вони вчинили?

– Були евреями, – без будь-яких емоцiй сказав Мiтчелл. – Їй вдалося перебратися через кордон iз певними коштами родини та податися до Лондона, де вона орендувала помешкання на Лоундес-сквер. Незабаром пiсля цього вона познайомилася з вашим батьком на однiй коктейльнiй вечiрцi, яку влаштував iхнiй спiльний приятель. Кiлька тижнiв вiн упадав за дамою, а потiм переiхав до ii помешкання, давши слово, що вони поберуться, як тiльки вiн розлучиться.

– Я сказала, що мене вже нiчого не здивуе. Я помилялася.

– Далi – гiрше, – продовжив Мiтчелл. – Коли ваш дiдусь помер, сер Г’юго негайно кинув панну Пйотровську i повернувся до Бристоля, щоб вимагати свою спадщину та посаду голови правлiння «Судноплавноi компанii Беррiнгтона». Але до цього вiн украв усi коштовностi панни Пйотровськоi, а також кiлька цiнних картин.

– Якщо це правда, чому його не заарештували?

– Заарештували, – заявив Мiтчелл, – i йому вже мали висунути звинувачення, якби його товариш Тобi Данстейбл, котрий видав спiвучасникiв, увечерi напередоднi суду не вкоротив собi вiку в своiй камерi.

Емма схилила голову.

– Може, ви не хочете, щоб я продовжував, панi Клiфтон?

– Нi, – заперечила Емма, зазирнувши спiврозмовнику у вiчi. – Я маю знати все.

– Ваш батько, коли повернувся до Бристоля, ще не знав, що панна Пйотровська була в тяжi. Вона народила дiвчинку, яку в свiдоцтвi про народження записали як Джессiка Пйотровська.

– Звiдки ви про це дiзналися?

– Тому що коли ваш батько бiльше не мiг сплачувати своi рахунки, панна Пйотровська найняла мене. Як не дивно, у неi закiнчилися грошi саме тодi, коли ваш батько успадкував цiлий статок. Це стало причиною того, що вона поiхала до Бристоля з Джессiкою. Жiнка хотiла повiдомити серу Г’юго, що у нього е ще одна донька, i вона вважае, що виховувати дiвчинку – його обов’язок.

– А тепер це моя вiдповiдальнiсть, – тихо зронила Емма. Вона помовчала. – Але не знаю, як ii знайти, i сподiваюся, що ви зможете допомогти.

– Я зроблю все, що можу, панi Клiфтон. Але через стiльки часу це буде непросто. Коли щось дiзнаюся, ви станете першою, хто це почуе, – додав детектив, пiдводячись зi свого мiсця.

Коли Мiтчелл кульгав геть, Емма почувалася трохи винною. Вона навiть не запропонувала йому горнятка чаю.


* * *

Емма не могла дотерпiти, коли повернеться додому i розповiсть Гаррi про результати своеi зустрiчi з Мiтчеллом. Коли вона увiрвалася до бiблiотеки у Беррiнгтон-холi, чоловiк вiдклав телефонну слухавку. На його обличчi була така величезна усмiшка, що дружина не втрималася:

– Ти перший.

– Моi американськi видавцi хочуть, щоб я здiйснив гастрольну поiздку Штатами, коли вони видадуть нову книжку наступного мiсяця.

– Це чудова новина, любий. Нарештi ти зустрiнешся з двоюрiдною бабусею Фiлiс, не кажучи вже про двоюрiдного брата Алiстера.

– Не можу дочекатися.

– Не знущайся, коханий!

– Зовсiм нi, бо моi видавцi запропонували тобi приеднатися до мене в поiздцi, i ти також зможеш iх побачити.

– Я хотiла б поiхати з тобою, любий, але час не мiг би бути гiршим. Нянька Раян спакувала своi валiзи, i менi соромно сказати, щоб агенцiя викреслила нас зi своiх спискiв.

– Можливо, я мiг би змусити своiх видавцiв погодитися на те, щоб i Себ також поiхав.

– Що, мабуть, призведе до того, що нас усiх депортують, – зiтхнула Емма. – Нi, я залишуся вдома iз Себом, поки ти пiдкорюватимеш колонii.

Гаррi пiдхопив дружину на руки.

– Шкода. Я з нетерпiнням чекав другого медового мiсяця. До речi, як там твоя зустрiч iз Мiтчеллом?


* * *

Гаррi був у Единбурзi, виступаючи на лiтературному обiдi, коли Дерек Мiтчелл зателефонував Еммi.

– У мене, можливо, е новини, – сказав вiн, не називаючись. – Коли можемо зустрiтися?

– Завтра вранцi о десятiй годинi, те саме мiсце?

Не встигла вона вiдкласти слухавку, як телефон знову задзеленчав. Жiнка вiдповiла i почула голос своеi сестри на iншому кiнцi дроту.

– Яка приемна несподiванка, Грейс, але, знаючи тебе, мабуть, е якась поважна причина для дзвiнка.

– Дехто з нас працюе повний робочий день, – нагадала iй Грейс. – Але ти маеш рацiю. Я телефоную, бо минулого вечора вiдвiдала лекцiю професора Сайруса Фельдмана.

– Двiчi лауреата Пулiтцерiвськоi премii? – уточнила Емма, сподiваючись ошелешити сестру. – Стенфордський унiверситет, якщо не помиляюся.

– Я вражена, – сказала Грейс. – Бiльше того, тебе зачарувала б промова, яку вiн виголосив.

– Вiн економiст, наскiльки я знаю? – вiдгукнулася Емма, намагаючись тримати марку. – Навряд чи це моя царина.

– І не моя, але коли вiн говорив про транспорт…

– Це вже цiкаво.

– Так отож, – зауважила Грейс, iгноруючи сарказм сестри, – особливо коли вiн торкнувся майбутнього судноплавства, заявивши, що англiйська корпорацiя «Оверсиз ейрвейз» плануе розпочати регулярнi рейси з Лондона до Нью-Йорка.

Емма раптом усвiдомила, чому телефонуе ii сестра.

– Є якась надiя отримати стенограму лекцii?

– Ти можеш зробити краще, нiж це. Наступним його портом заходу е Бристоль, тож ти зможеш почути його особисто.

– Можливо, я змогла б переговорити з ним пiсля лекцii. Я стiльки хотiла б у нього запитати, – задумалася Емма.

– Гарна iдея, але якщо вдасться, будь обережна. Хоча вiн один iз тих рiдкiсних чоловiкiв, у кого мозок бiльший за його яйця, але в нього вже четверта дружина i про неi минулого вечора вiн не згадував.

Емма засмiялася:

– Ти така брутальна, сестрице, але дякую за пораду.


* * *

Наступного ранку Гаррi сiв у потяг iз Единбурга до Манчестера i пiсля виступу перед невеликою аудиторiею в мiськiй бiблiотецi погодився вiдповiсти на запитання.

Перше неминуче виявилося вiд представника преси. Вони рiдко показували себе i, здавалося, мало виявляли зацiкавлення його останньою книжкою або не цiкавилися нею взагалi. Сьогоднi настала черга «Манчестер гардiан».

– Як там панi Клiфтон?

– Добре, дякую, – обережно вiдповiв Гаррi.

– Це правда, що ви обое живете в одному будинку iз сером Джайлзом Беррiнгтоном?

– Це достатньо великий будинок.

– Ви вiдчуваете обурення з приводу того, що сер Джайлз отримав за заповiтом батька все, а ви – нiчого?

– Певна рiч, нi. У мене е Емма – це все, про що я будь-коли мрiяв.

Це нiби на мить змусило журналiста замовкнути, що дозволило втрутитися представниковi громадськостi:

– Коли Вiльям Ворвiк отримае посаду головного iнспектора Девенпорта?

– Не в наступнiй книзi, – з посмiшкою вiдповiв Гаррi. – Можу вас запевнити в цьому.

– Чи правда, пане Клiфтон, що вiд вас менш нiж за три роки звiльнилися сiм няньок?

У Манчестерi явно було бiльше, нiж одна газета.

В автiвцi дорогою назад до вокзалу Гаррi почав було бурчати про пресу, хоча манчестерський репортер запевнив, що така реклама пiде на користь продажам його книжок. Але Гаррi знав, що Емму починала дратувати надмiрна увага преси та вплив, який це може справити на Себастьяна, коли вiн пiде до школи.

– Маленькi хлопчики можуть бути такими жорстокими, – нагадала вона.

– Ну, принаймнi вiн не буде мучитися вилизуванням своеi тарiлки з-пiд кашi, – сказав Гаррi.


* * *

Хоча Емма з’явилася на кiлька хвилин ранiше, Мiтчелл уже сидiв у нiшi, коли вона заходила до зали. Вiн пiдвiвся привiтатися, коли жiнка приедналася до нього. Перше, що вона сказала ще до того, як присiла, було:

– Бажаете горнятко чаю, пане Мiтчелл?

– Нi, дякую, панi Клiфтон. – Мiтчелл, людина небалакуча, сiв на свое мiсце i розгорнув свiй нотатник. – Схоже, що мiсцева влада розмiстила Джессiку Смiт у…

– Смiт? – перепитала Емма. – А чому не Пйотровська чи Беррiнгтон?

– Тодi б це було дуже легко простежити, i пiдозрюю, що коронер наполiг на анонiмностi пiсля розслiдування. Мiсцева влада, – продовжив вiн, – вiдправила панну Джей Смiт до будинку доктора Бернардо у Бриджвотерi.

– А чому Бриджвотер?

– Мабуть, найближчий будинок, у якому на той час було мiсце.

– Вона все ще там?

– Наскiльки я мiг зрозумiти, так. Але нещодавно я виявив, що Бернардо плануе перевести кiлькох своiх дiвчат до притулкiв в Австралii.

– Навiщо йому це робити?

– Це частина iммiграцiйноi полiтики Австралii – платити десять фунтiв, аби допомогти молодим людям переiхати до своеi краiни, i вони особливо зацiкавленi в дiвчатах.

– Я б подумала, що вони бiльше зацiкавляться хлопцями.

– Здаеться, хлопцiв мають уже достатньо, – Мiтчелл спробував усмiхнутися.

– Тодi нам краще навiдати Бриджвотер якомога швидше.

– Не так хутко, панi Клiфтон. Якщо проявите надмiрне зацiкавлення, вони можуть скласти два i два докупи й здогадатися, чому ви настiльки зацiкавленi у паннi Джей Смiт, i вирiшать, що ви з паном Клiфтоном не схожi на прийомних батькiв.

– Але з якоi причини вони могли б нам вiдмовити?

– Для початку – ваше iм’я. Не кажучи вже про те, що ви з паном Клiфтоном не були одруженi, коли народився ваш син.

– То що ви порадите? – тихо запитала Емма.

– Зробiть заявку звичайними каналами. Не виказуйте поспiху, зробiть це так, аби вони вважали, що самi ухвалюють рiшення.

– Але як можна бути певним, що вони нам усе одно не вiдмовлять?

– Вам доведеться пiдштовхнути iх у правильному напрямку, розумiете, панi Клiфтон?

– Що ви маете на увазi?

– Коли заповнюватимете анкету, вас попросять вказати усi вподобання, якщо у вас такi е. Це економить кожному багато часу та клопотiв. Тож якщо ви вкажете, що шукаете дiвчинку рокiв п’яти-шести, оскiльки у вас уже е син трохи старшого вiку, це може допомогти звузити поле.

– Якiсь iншi пропозицii маете?

– Авжеж, – вiдповiв Мiтчелл. – У пунктi «релiгiя» вкажiть «не мае значення».

– Чим це допоможе?

– У реестрацiйнiй формi панни Джессiки Смiт зазначено, що мати еврейка, а батько невiдомий.




3


– Як же британець зумiв отримати «Срiбну зiрку»? – поцiкавився офiцер iммiграцiйноi служби в Айдлвайдi[7 - Айдлвайд – мiжнародний аеропорт у Нью-Йорку, тепер – iм. Джона Кеннедi.], вивчаючи в’iзну вiзу Гаррi.

– Це довга iсторiя, – вiдказав Гаррi, мiркуючи, чи не буде доречним сказати йому, що коли минулого разу вiн ступив на землю Нью-Йорка, його заарештували за вбивство.

– Приемного перебування в Штатах, – офiцер потиснув Гаррi руку.

– Спасибi, – подякував Гаррi, намагаючись не виказувати здивування.

Вiн пройшов iммiграцiйний контроль i, керуючись позначками, дiстався зони отримання багажу. Поки чоловiк чекав на свою валiзу, вiн iще раз переглянув своi iнструкцii. Необхiдно зустрiтися з агентом «Вiкiнг прес», котрий супроводить його до готелю та розповiсть про його розклад. Щоразу, коли письменник вiдвiдував якесь мiсто у Великiй Британii, його завжди супроводжував представник мiсцевих вiддiлiв продажу, тому Гаррi не був цiлком певний, хто такий той агент.

Отримавши свою стару пошарпану валiзу, вiн вирушив на митницю. Офiцер попросив його показати багаж, здiйснив коротку перевiрку, а потiм крейдою помiтив великим хрестом бiк валiзи i запросив iти далi. Гаррi пройшов пiд величезним напiвкруглим знаком, який закликав «Ласкаво просимо до Нью-Йорка», над свiтлиною усмiхненого мера Вiльяма О’Двайдера. Коли вiн зайшов у залу прибуття, його зустрiла шеренга шоферiв в унiформах, котрi тримали в руках картки з iменами. Письменник пошукав табличку «Клiфтон» i, коли помiтив ii, всмiхнувся водiевi i сказав:

– Це я.

– Радий познайомитися, пане Клiфтон. Я Чарлi.

Вiн схопив важку валiзу Гаррi, нiби це якась течка.

– А це ваша агентка, Наталi.

Гаррi обернувся i побачив молоду жiнку, котру в його iнструкцiях називали просто Н. Редвуд. Вона була майже така ж висока, як i вiн, мала модно пiдстриженi свiтлi кучерi, блакитнi очi та зуби, рiвнiших i бiлiших за якi вiн у життi не бачив, хiба в рекламi зубноi пасти на плакатi. Але й цього виявилося недостатньо, бо ii фiгура нагадувала пiсочний годинник. Гаррi зроду не бачив у пiслявоеннiй Британii жiнки, подiбноi до Наталi.

– Приемно познайомитися, панно Редвуд, – привiтався гiсть, тиснучи iй руку.

– І менi приемно, Гаррi, – вiдповiла вона. – Називайте мене Наталi, – додала красуня, коли вони прямували за Чарлi до виходу. – Я ваша велика шанувальниця. Просто обожнюю Вiльяма Ворвiка, i, без сумнiву, ваша нова книжка стане черговим бестселером.

Як тiльки вони дiйшли до краю тротуару, Чарлi вiдчинив заднi дверцята найдовшого лiмузина, який Гаррi коли-небудь бачив у своему життi. Гаррi вiдсторонився, щоб дозволити Наталi сiсти першою.

– О, як я люблю англiйцiв, – сказала вона, коли вiн усiвся поруч i лiмузин влився у потiк вуличного руху, який повiльно повз до Нью-Йорка. – Насамперед ми поiдемо до вашого готелю. Я забронювала вам «люкс» у «П’ерi», де у вас номер на одинадцятому поверсi. Я залишила у вашому графiку достатньо часу, щоб ви освiжилися, перш нiж приеднаетесь до пана Гiнзбурга на обiдi у Гарвардському клубi. До речi, вiн нетерпляче чекае зустрiчi з вами.

– Я також, – видихнув Генрi. – Вiн опублiкував моi тюремнi щоденники, а також перший роман про Вiльяма Ворвiка, тож я маю за що йому дякувати.

– І вклав багато часу i грошей, аби забезпечити, щоб «Хто не ризикуе» потрапив до списку бестселерiв, i попросив мене ознайомити вас iз розкладом дня на сьогоднi.

– Прошу дуже, – вiдгукнувся Гаррi, iз задоволенням споглядаючи у вiкно краевид, який вiн востанне бачив iз задньоi частини жовтого тюремного автобуса, що вiз його до камери у в’язницi, а не в «люкс» готелю «П’ер».

Рука дiвчини торкнулася його ноги.

– Є ще багато, що необхiдно зробити, перш нiж ви побачитесь iз паном Гiнзбургом.

Наталi подала супутнику пухку синю теку.

– Почну з пояснення того, як ми маемо намiр завести вашу книгу до списку бестселерiв, оскiльки нашi методи дуже вiдрiзняються вiд того, як ви це робите в Англii.

Гаррi розгорнув теку i спробував зосередитись. Вiн ранiше нiколи не сидiв поруч iз жiнкою, котра виглядала так ефектно.

– В Америцi, – правила далi Наталi, – у вас е лише три тижнi для того, щоб переконатися, що ваша книжка потрапляе до списку бестселерiв «Нью-Йорк таймз». Якщо за цей час ви не ввiйдете у п’ятнадцятку найкращих, книгарнi запакують своi запаси «Хто не ризикуе» та повернуть iх ви- давцевi.

– Це шаленство, – мало не очманiв Гаррi. – В Англii, коли продавець книжок робить замовлення, видавець може бути певним, що книга продаеться.

– Ви не пропонуете книгарням продукцiю на реалiзацiю?

– Безумовно, нi, – сказав Гаррi, шокований цiею iдеею.

– А це правда, що ви все ще продаете книжки, не пропонуючи знижок?

– Аякже.

– Що ж, ви вiдчуете велику рiзницю, адже якщо не потрапите у п’ятнадцятку, цiна, вказана на обкладинцi, автоматично зменшуеться вдвiчi, й вашу книжку перенесуть на заднi полицi крамницi.

– Чому? Таж бестселер необхiдно виставляти у переднiй частинi книгарнi, навiть у вiтринi, i, звiсно, не скидаючи цiну на нього.

– З того часу, як рекламiсти виявили, що коли клiент приходить шукати конкретний бестселер, йому доведеться йти в задню частину крамницi, щоб його знайти, i кожен п’ятий клiент купуе ще двi книжки на шляху до каси, а кожен третiй – ще одну.

– Розумно, але я не впевнений, що таке коли-небудь приживеться в Англii.

– Пiдозрюю, що це лише питання часу, але ви принаймнi оцiните вже зараз, чому настiльки важливо вашiй книжцi потрапити до списку якнайшвидше, адже коли цiна впаде вдвiчi, ви скорiш за все залишитесь у п’ятнадцятцi на кiлька тижнiв. Насправдi набагато складнiше вилетiти зi списку, нiж потрапити туди. Але якщо ви цього не зробите, «Хто не ризикуе» негайно зникне з книжкових полиць, i ми можемо втратити купу грошей.

– Я отримав корисну iнформацiю, – визнав Гаррi, коли лiмузин повiльно iхав Бруклiнським мостом в оточеннi жовтих таксi, в яких сидiли водii, котрi неодмiнно курили сигари.

– Найскладнiше те, що нам доведеться вiдвiдати сiмнадцять рiзних мiст за двадцять один день.

– Нам?

– Атож, я буду тримати вас за руку протягом усiеi поiздки, – недбало зауважила краля. – Зазвичай я залишаюсь у Нью-Йорку i дозволяю доглядати за авторами мiсцевим агентам у мiстах, якi вiдвiдують автори, але не цього разу, позаяк пан Гiнзбург наполiг на тому, щоб я ока з вас не спускала.

Перш нiж перегорнути сторiнку теки на колiнах, Гаррi зиркнув на супутницю, i та подарувала йому кокетливу посмiшку. Вона флiртувала з ним? Нi, це було неможливо. Зрештою, вони ж тiльки-но зустрiлися.

– Я вже замовила iнтерв’ю з вами на кiлькох великих радiостанцiях, зокрема й у шоу Метта Джейкобса, яке виходить щоранку та мае одинадцять мiльйонiв слухачiв. Нiкого немае ефективнiшого за Метта, коли йдеться про продажi книжок у крамницях.

У Гаррi виникло кiлька запитань, якi вiн хотiв би поставити, але Наталi була схожа на гвинтiвку Вiнчестера, куля вилiтала щоразу, коли ти пiдiймав голову.

– Маю вас попередити, – продовжувала вона, не переводячи подиху, – бiльшiсть великих шоу не дадуть вам бiльше кiлькох хвилин, таке не сподобалося б вашiй Бi-бi-сi. «Глибинний аналiз» – не те поняття, яке вони розумiють. Протягом цього часу не забувайте повторювати назву книги якомога частiше.

Гаррi взявся гортати сторiнки розкладу свого вiзиту. Кожен день, як з’яcувалося, починався в новому мiстi, де вiн мав з’являтися на радiо-шоу рано-вранцi, пiсля чого йшла незлiченна кiлькiсть iнтерв’ю для радiо та газет, а наприкiнцi треба було стрiмголов мчати на летовище.

– Усi вашi автори отримують такi гастролi?

– Певна рiч, нi, – заперечила Наталi, знову повертаючи руку на ногу чоловiка. – Це спричинило для мене найбiльшу проблему, пов’язану з вами.

– У вас виникла проблема зi мною?

– Ще б пак. Бiльшiсть репортерiв захочуть запитати про ваш час перебування в буцегарнi та про те, як англiйцевi вдалося отримати «Срiбну зiрку», але вам весь час доведеться повертати розмову до книжки.

– В Англii це вважали б доволi вульгарним.

– В Америцi вульгарне потрапляе до перелiку бестселерiв.

– Але чому репортерам може бути нецiкаво говорити про книжку?

– Гаррi, вам краще усвiдомити, що нiхто з них ii не прочитае. Щодня десятки нових романiв потрапляють на iхнi столи, тож вам пощастить, якщо вони прочитають бiльше нiж заголовок. Також буде бонусом, якщо вони хоча б запам’ятають ваше iм’я. Вони погодилися запросити вас лише тому, що ви колишнiй зек, котрий отримав «Срiбну зiрку», тому варто повернути це на нашу користь i навiжено рекламувати вашу книгу, – сказала вона, коли лiмузин пiд’iхав до готелю «П’ер».

Гаррi забажав повернутися до Англii.

Водiй вистрибнув i вiдчинив багажник, коли до машини пiдiйшов швейцар готелю. Наталi повела Гаррi досередини, через вестибюль до рецепцii, де потрiбно було лише показати свiй паспорт i пiдписати реестрацiйну форму. Наталi, здавалося, врахувала все.

– Ласкаво просимо до «П’ера», пане Клiфтоне, – запросив портье, передаючи йому великого ключа.

– Я чекатиму вас тут, у фойе… – Наталi зиркнула на годинник, – за годину. Лiмузин вiдвезе вас до Гарвардського клубу на обiд iз паном Гiнзбургом.

– Спасибi, – подякував Гаррi, спостерiгаючи, як вона крокуе через фойе, опиняеться в обертових дверях i виходить на вулицю.

Вiн не мiг не помiтити, що був не единим чоловiком, який проводжав красуню поглядом.

Носiй вiдпровадив його на одинадцятий поверх, показав клiентовi його номер i пояснив, як усе працюе. Гаррi нiколи не зупинявся в номерi готелю, який мав i ванну, i душ. Вiн вирiшив усе нотувати, щоб мати змогу розповiсти про це матерi, коли повернеться до Бристоля. Письменник подякував носiевi й розлучився з единим доларом, який мав при собi.

Перше, що зробив Гаррi ще до того, як розпакував речi, це пiдняв слухавку телефону бiля лiжка та замовив телефонний дзвiнок до Емми.

– Я зателефоную вам за п’ятнадцять хвилин, сер, – повiдомила операторка мiжнародного зв’язку.

Гаррi надовго затримався в душi й, витершись найбiльшим рушником iз усiх, якi коли-небудь бачив, лише почав розпаковуватися, як задзеленчав телефон.

– Ваш закордонний дзвiнок на лiнii, сер, – iнформувала операторка.

Наступним голосом, який вiн почув, був Еммин.

– Це ти, любий? Ти мене чуеш?

– Звiсно, мила, – сказав Гаррi всмiхаючись.

– Ти вже видаешся американцем. Навiть не уявляю, яким ти прилетиш через три тижнi.

– Я готовий повернутися до Бристоля негайно, особливо якщо книга не потрапить до списку бестселерiв.

– А якщо не потрапить?

– Я зможу повернутися додому ранiше.

– Це звучить гарно. А звiдки ти телефонуеш?

– Із «П’ера». Вони запхали мене в найбiльший готельний номер, який я будь-коли бачив. У лiжку може спати чотири особи.

– Краще б ти спав там сам.

– У ваннiй е кондицiонер i радiо. Тямиш, я ще не второпав, як усе вмикати. Або вимикати.

– Треба було взяти Себа з собою. Вiн би швидко це допетрав.

– Або розiбрав усе на частинки i змусив мене знову збирати докупи. Як там наш хлопчик?

– Усе гаразд. Без нянi поводиться навiть спокiйнiше.

– Це тiшить. А як просуваються твоi пошуки панни Джей Смiт?

– Повiльно, але мене попросили приiхати на спiвбесiду до доктора Бернардо завтра вдень.

– Звучить перспективно.

– Я зустрiчаюся з паном Мiтчеллом вранцi, тому знатиму, що казати, i, можливо, це важливiше, що не казати.

– Ти впораешся, Еммо. Просто пам’ятай, що iхня вiдповiдальнiсть – розмiстити дiтей у хорошi сiм’i. Мене хвилюе лише те, як Себ вiдреагуе, коли дiзнаеться, що ти робиш.

– Вiн уже знае. Я погомонiла з ним про це вчора, якраз перед тим, як вiн лягав спати, i, на мое здивування, йому ця iдея сподобалася. Але коли залучаеш Себа, завжди виникае окрема проблема.

– Що цього разу?

– Вiн розраховуе взяти участь в обговореннi, кого оберемо. Хороша новина в тому, що вiн хоче сестричку.

– Все може ускладнитися, якщо вiн не прийме панну Джей Смiт i захоче когось iншого.

– Не знаю, що можна буде зробити, коли це станеться.

– Доведеться якось переконати його, що Джессiку вибрав вiн.

– І як пропонуеш нам це зробити?

– Я помiркую над цим.

– Пам’ятай лишень, що його не можна недооцiнювати. Якщо ми так вчинимо, можемо наразитися на вогонь у вiдповiдь.

– Побалакаемо про це, коли я повернуся, – сказав Гаррi. – Маю поспiшати, кохана, бо обiдаю з Гарольдом Гiнзбургом.

– Передай йому моi вiтання i не забувай, що вiн – iще один чоловiк, якого не можна собi дозволити недооцiнювати. І якщо ви вже побачитесь, не забудь запитати у нього, що сталося з…

– Я не забув.

– Удачi, любий, – побажала Емма, – i бажаю, щоб ти потрапив до того списку бестселерiв!

– Ти гiрша за Наталi.

– Хто така Наталi?

– Бездоганна бiлявка, котра мае тримати мене за руку.

– Любиш ти казки розповiдати, Гаррi Клiфтоне.


* * *

Емма була однiею з перших, хто того вечора прибув до лекцiйноi зали унiверситету, щоб прослухати лекцiю професора Сайруса Фельдмана на тему «Чи втратила Британiя мир, вигравши вiйну?».

Вона прослизнула на мiсце в кiнцi ряду розставлених крiсел приблизно посеред примiщення. Задовго до призначеноi години воно було набите вщент, так що припiзнiлим довелося сидiти на сходинках, а один чи двое навiть вмостилися на пiдвiконнях.

Публiка вибухнула оплесками, коли в аудиторii з’явився подвiйний лауреат Пулiтцерiвськоi премii, якого супроводжував вiце-ректор унiверситету. Пiсля того як усi посiдали на своi мiсця, сер Фiлiпп Моррiс представив свого гостя, подарувавши публiцi гарненьку iсторiю знаменитоi кар’ери Фельдмана, починаючи зi студентськоi лави у Принстонi до того, коли його призначили наймолодшим професором у Стенфордi, й аж до другоi Пулiтцерiвськоi премii, яку йому вручили роком ранiше. Пiсля цього вибухнула чергова порцiя овацiй. Професор Фельдман пiдвiвся зi свого мiсця та вибрався на сцену.

Перше, що вразило Емму в Сайрусi Фельдманi ще до того, як вiн почав промовляти, – яким вродливим чоловiком вiн був, про що Грейс забула згадати, коли телефонувала. Вiн був зростом бiльше шести футiв, iз густою сивою чуприною, а його засмагле обличчя нагадувало всiм присутнiм, у якому унiверситетi вiн викладав. Атлетична статура заперечувала його вiк, i вчений, либонь, проводив у тренажернiй залi майже стiльки ж годин, скiльки й у бiблiотецi.

А коли вiн почав лекцiю, Емму зачарувала потужна енергiя Фельдмана, i за кiлька хвилин вiн змусив усiх в аудиторii завмерти на краечках своiх сидiнь. Студенти взялися ретельно нотувати кожне його слово, й Емма пошкодувала, що не принесла з собою блокнот i ручку.

Професор не користувався шпаргалками i хвацьки перескакував з теми на тему: роль Волл-стрит пiсля вiйни, долар як нова свiтова валюта, нафта, що стала товаром, який буде домiнувати у другiй половинi столiття, ймовiрний майбутнiй вплив Мiжнародного валютного фонду i чи залишиться Америка прив’язаною до «золотого стандарту».

Коли лекцiя закiнчилася, Емма пошкодувала лише про те, що вiн заледве торкнувся теми транспорту, тiльки згадавши, що лiтаки змiнять новий свiтовий порядок як для бiзнесу, так i для туризму. Але як досвiдчений професiонал, вiн нагадав своiй аудиторii, що написав книжку на цю тему. Емма вирiшила не чекати Рiздва, щоб отримати й собi примiрник. Це змусило ii задуматися про Гаррi i сподiватися, що його книжкове турне в Америцi таке ж успiшне.

Пiсля того як вона нарештi придбала примiрник «Нового свiтового порядку», жiнка приедналася до довгоi черги за автографом. Коли дiйшла ii черга, Емма вже майже закiнчила читати перший роздiл i поцiкавилася, чи не забажав би автор витратити дещицю свого часу, щоб викласти своi погляди на майбутне британського пароплавства.

Емма поклала книжку на стiл перед автором, i той привiтно всмiхнувся.

– Кому я можу ii пiдписати?

Вона вирiшила ризикнути:

– Емма Беррiнгтон.

Вiн уважнiше поглянув на неi.

– Ви випадково не були пов’язанi з покiйним сером Волтером Беррiнгтоном?

– Вiн був моiм дiдусем, – гордо заявила вона.

– Я слухав, як вiн багато рокiв тому виголошував лекцiю про роль судноплавства у разi вступу Америки в Першу свiтову вiйну. Я був тодi студентом, i вiн навчив мене за одну годину бiльше, нiж усi моi викладачi за весь семестр.

– Вiн мене також багато чого навчив, – усмiхнулася у вiдповiдь Емма.

– Я тодi хотiв його порозпитувати, – додав Фельдман, – але вiн був змушений поспiшати на потяг до Вашингтона того вечора, тому я його бiльше нiколи не бачив.

– Я також хотiла б вас порозпитувати, – знайшлася Емма. – Насправдi краще сказати: «менi це треба».

Фельдман поглянув на чергу очiкувальникiв.

– Гадаю, що зможу впоратися за пiвгодини, й оскiльки я сьогоднi на потяг до Вашингтона не кваплюся, ми могли б поспiлкуватися приватно, перш нiж я поiду, панно Беррiнгтон.




4


– Як там моя люба Емма? – запитав Гарольд Гiнзбург пiсля того, як привiтав Гаррi у Гарвардському клубi.

– Я щойно розмовляв iз нею по телефону, – сказав Гаррi. – Вона посилае вам своi вiтання й засмутилася через те, що не змогла приеднатися до нас.

– Я також. Скажiть, будь ласка, що я не прийму жодних виправдань наступного разу.

Гiнзбург повiв свого гостя до iдальнi, i вони зайняли своi мiсця за звичайнiсiньким столиком у кутку.

– Сподiваюся, що «П’ер» вам сподобався, – зауважив видавець, коли офiцiант вручив iм обом по меню.

– Все було б добре, якби я тiльки втямив, як вимкнути душ.

Гiнзбург засмiявся.

– Можливо, вам варто попросити панну Редвуд прийти на допомогу.

– Якби довелося, то не впевнений, чи дiзнався б, як вимкнути ii.

– Отже, вона вже прочитала вам лекцiю про важливiсть потрапляння вашого твору до списку бестселерiв якнайшвидше.

– Грiзна ледi.

– Тому я i зробив ii начальницею, – пояснив Гiнзбург, – незважаючи на протести кiлькох директорiв, котрi не хотiли бачити жiнку на борту.

– Емма пишатиметься вами, – сказав Гаррi, – i можу вас запевнити, що панна Редвуд попередила мене про наслiдки, якщо не впораюся.

– Це схоже на Наталi. І пам’ятайте, вона сама вирiшуе, повернетесь ви додому на лiтаку чи на катерi.

Гаррi посмiявся б, але вiн не був упевнений, що його видавець жартуе.

– Я б запропонував iй приеднатися до нас за обiдом, – промовив Гiнзбург, – але, як ви могли помiтити, Гарвардський клуб не дозволяе з’являтися тут жiнкам. Тiльки не кажiть про це Еммi.

– Маю вiдчуття, що жiнок, котрi вечеряють у Гарвардському клубi, побачать задовго до того, як вони з’являться у будь-якому джентльменському клубi на Пелл-Мелл або Сент-Джеймс.

– Перш нiж ми погомонимо про тур, – сказав Гiнзбург, – я хотiв би почути про все, що сталося з вами й Еммою з моменту вiдбуття з Нью-Йорка. Як ви здобули «Срiбну зiрку»? Чи отримала Емму роботу? Як Себастьян вiдреагував на першу зустрiч iз батьком? І…

– Й Емма наполягла на тому, щоб я не повертався до Англii, поки не дiзнаюся, що сталося iз Сефтоном Джелксом.

– Може, спершу щось замовимо? Я б не хотiв думати про Сефтона Джелкса натщесерце.


* * *

– Я, можливо, не поспiшаю на потяг до Вашингтона, але боюся, що менi доведеться повернутися до Лондона ще сьогоднi, панно Беррiнгтон, – зiтхнув професор Фельдман пiсля того, як пiдписав свою останню книжку. – Я виступаю в лондонськiй школi економiки о десятiй завтра вранцi, тому можу видiлити вам лише кiлька хвилин.

Емма намагалася не виглядати розчарованою.

– Якщо тiльки… – докинув Фельдман.

– Якщо тiльки що?

– Якщо не захочете приеднатися до мене в подорожi до Лондона, то зможете отримати бiльше моеi уваги на кiлька годин.

Емма вагалася.

– Менi треба зателефонувати.

За двадцять хвилин вона вже сидiла в залiзничному вагонi першого класу навпроти професора Фельдмана. Вiн поставив свое перше запитання.

– Отже, панно Беррiнгтон, чи ваша родина все ще володiе судноплавною компанiею, яка носить ii славетне iм’я?

– Авжеж, моя мати мае там двадцять два вiдсотки.

– Це дозволяе вашiй родинi достатньо добре ii контролювати, i найголовнiше у будь-якiй органiзацii те, що нiхто бiльше не може прибрати до рук бiльш нiж двадцять два вiдсотки.

– Мiй брат Джайлз не виявляе великого iнтересу до справ компанii. Вiн депутат парламенту i навiть не з’являеться на рiчних зборах акцiонерiв. Але я туди ходжу, професоре, саме тому менi потрiбна ваша консультацiя.

– Будь ласка, називайте мене Сайрусом. Я досяг такого вiку, коли менi не хочеться, щоб вродлива молода жiнка нагадувала, скiльки менi рокiв.

«В одному Грейс мала рацiю», – подумала Емма i вирiшила цим скористатися. Вона повернула усмiшку на свое обличчя:

– Якi клопоти ви передбачаете для суднобудiвноi галузi упродовж наступного десятилiття? Наш новий голова правлiння, сер Вiльям Траверс…

– Видатний чоловiк. Кунард вчинив нерозумно, вiдпускаючи такого здiбного хлопця, – перебив ii Фельдман.

– Сер Вiльям мiркуе, чи варто додати до нашого флоту новий пасажирський лайнер.

– Це божевiлля! – вигукнув Фельдман, ляснувши по сидiнню поруч долонею, викликаючи цим хмару пилу, що здiйнявся.

Перш нiж Емма змогла запитати про причину, вiн додав:

– Хiба у вас е надлишок обiгових коштiв, якими необхiдно розпорядитися, чи податковi пiльги для морськоi галузi Великоi Британii, про якi менi нiчого не вiдомо.

– Наскiльки я знаю, iх немае, – вiдказала Емма.

– Тодi вам доведеться зiткнутися з фактами. Лiтак ось-ось перетворить пасажирськi кораблi на плавучих динозаврiв. Чому? Невже будь-яка притомна людина витратить п’ять днiв, аби перетнути Атлантичний океан, якщо таку ж саму подорож може здiйснити за вiсiмнадцять годин лiтаком?

– Можливiсть вiдпочити? Страх перед польотами? Ви прибудете у кращому станi? – запропонувала варiанти Емма, згадуючи слова сера Вiльяма на зборах акцiонерiв.

– Вiдiрвано вiд життя i застарiло, панночко, – буркнув Фельдман. – Доведеться вигадати щось краще, нiж такi аргументи. Нi, правда полягае в тому, що сучасний пiдприемець, i навiть турист, що кохаеться на пригодах, хоче скоротити час, необхiдний для досягнення пункту призначення, тож за кiлька рокiв бiзнес морських пасажирських перевезень потоне, як у раковинi.

– А в перспективi?

– Не став би зазирати так далеко.

– То що ви можете порадити?

– Вкладайте будь-якi вiльнi кошти у будiвництво вантажних кораблiв. Лiтаки нiколи не зможуть перевозити великi та важкi вантажi, такi як автомобiлi, сiльськогосподарська технiка або й навiть продукти харчування.

– Як менi переконати в цьому сера Вiльяма?

– Проведiть чiткий аналiз на наступному засiданнi Ради директорiв, – порадив вiн.

Фельдман знову вдарив по сидiнню п’ястуком.

– Але я не член правлiння.

– Ви не член правлiння?

– Нi, не пригадаю, щоб Беррiнгтони колись призначали жiнку директором.

– У них немае вибору, – зауважив Фельдман гучнiше. – Вашiй матерi належить двадцять два вiдсотки акцiй компанii. Ви можете вимагати мiсця у правлiннi.

– Але менi бракуе квалiфiкацii, i навiть двогодинна поiздка потягом до Лондона з лауреатом Пулiтцерiвськоi премii не вирiшуе цю проблему.

– Тодi саме час здобути потрiбну квалiфiкацiю.

– Що ви маете на увазi? – не збагнула Емма. – В Англii немае унiверситету, який, наскiльки я знаю, мае бiзнес-курс у своiй навчальнiй програмi.

– Тодi вам доведеться знайти три роки часу та приеднатися до мене в Стенфордi.

– Не думаю, що мiй чоловiк або мiй маленький син зрадiли б вiд цiеi iдеi, – вiдповiла Емма, руйнуючи свое прикриття.

Це змусило професора замовкнути, i минув якийсь час, перш нiж вiн нарештi озвався:

– Ви можете дозволити собi поштову марку вартiстю десять центiв?

– Авжеж, – довiрливо вiдповiла Емма, не знаючи, куди хилить ii спiвбесiдник.

– Тодi буду радий записати вас абiтурiенткою до Стенфорда восени.

– Але, як я вже пояснювала…

– Ви ж без жодного застереження заявили, що можете дозволити собi поштову марку.

Емма кивнула.

– Ну що ж, Конгрес щойно прийняв законопроект, який дозволяе американським вiйськовим, котрi проходять службу за кордоном, записуватися на бiзнес-програму, не вiдвiдуючи заняття особисто.

– Але я не американка i, певна рiч, не служу за кордоном.

– Це правда, – визнав Фельдман, – але прочитавши написане дрiбним шрифтом, ви дiзнаетесь, що там е виняток, позначений словом «союзники», яким, я впевнений, ми можемо скористатися. Тобто якщо ви серйозно ставитесь до довготермiнового майбутнього компанii вашоi родини…

– Ще й як, – вiдгукнулася Емма. – Але що ви чекатимете вiд мене на взамiн?

– Пiсля того як зарееструю вас студенткою в Стенфордi, я надiшлю вам перелiк лiтератури на перший курс разом iз записами кожноi моеi лекцii. Крiм цього, вам доведеться щотижня писати твiр, а я повертатиму його вам зi своiми зауваженнями. А якщо можете дозволити собi бiльше, нiж десять центiв, ми навiть час вiд часу можемо спiлкуватися телефоном.

– Коли менi починати?

– Цiеi осенi, але зауважте, що щоквартально проводять оцiночнi тести, якi вирiшують, чи можете ви продовжувати курс, – додав вiн, коли потяг заiжджав на станцiю Педдiнгтон. – Якщо ви до цього не впораетеся, вас виженуть.

– Ви готовi все це зробити через одну зустрiч iз моiм дiдусем?

– Зiзнаюся, що я дуже сподiвався, що ви зможете повечеряти зi мною у «Савойi» сьогоднi ввечерi, щоб ми могли поспiлкуватися детальнiше про майбутне суднобудiвноi галузi.

– Яка гарна iдея! – сказала Емма, цмокнувши чоловiка в щоку. – Але боюся, що вже купила зворотний квиток, i сьогоднi ж поiду додому до свого чоловiка.


* * *

Хоча Гаррi так i не змiг второпати, як увiмкнути радiо, вiн принаймнi освоiв гарячi та холоднi крани пiд душем. Як тiльки витерся, то вдягнув щойно випрасувану сорочку, шовкову краватку, яку Емма подарувала йому на день народження, i костюм, який його мати описала б як найвiдповiднiший для недiлi. Поглянувши у дзеркало, чоловiк був змушений визнати, що по обидва боки Атлантики фертиком його б не визнали.

Гаррi вийшов iз «П’ера» на П’яту авеню трохи ранiше за восьму й попрямував до Шiстдесят четвертоi та Парковоi. За кiлька хвилин вiн уже стояв бiля чудового будинку з бурого каменю. Письменник зиркнув на годинник, зацiкавившись, чи справдi у Нью-Йорку модно запiзнюватися, як хтось йому казав. Вiн згадав Емму, котра розповiдала йому, як нервувала при думцi про зустрiч iз двоюрiдною бабусею Фiлiс, як зробила коло перед тим, як набратися достатньо смiливостi, щоб пiднятися сходами до вхiдних дверей, i навiть тодi iй вдалося лише натиснути на гудзик iз позначкою «Продавцi».

Гаррi пiднявся сходами i твердо постукав важким мiдним молоточком. Чекаючи, коли дверi вiдчинять, вiн уявив, як Емма каже: «Не знущайся, дитино».

Дверi вiдчинилися, i мажордом у фраку, який, вочевидь, його чекав, привiтався:

– Доброго вечора, пане Клiфтон. Панi Стюарт чекае на вас у вiтальнi. Бажаете пiти за мною?

– Доброго вечора, Паркере, – вiдповiв Гаррi, хоча вiн ранiше зроду цього чоловiка не бачив.

Гаррi подумав, що йому привидiвся спалах посмiшки, коли мажордом вiв його коридором до вiдчиненого лiфта. Щойно зайшовши досередини, Паркер замкнув решiтку, натиснув гудзик i мовчав, аж доки вони не дiсталися до третього поверху. Вiн вiдчинив решiтку, зайшов перед Гаррi до вiтальнi й оголосив:

– Пан Гаррi Клiфтон, панi.

Висока, елегантно вбрана жiнка стояла посеред кiмнати, розмовляючи з чоловiком, котрий, як вирiшив Гаррi, мав би бути ii сином.

Двоюрiдна бабуся Фiлiс рiзко обернулася, мовчки пiдiйшла до Гаррi i мовчки стиснула його у ведмежих обiймах, якi вразили б навiть американського лайнбакера[8 - Лайнбакер – одна з позицiй гравцiв в американському футболi, в його обов’язки входить зупиняти тих, хто бiжить iз м’ячем.]. Коли вона нарештi вiдпустила гостя, то представила свого сина Алiстера, котрий гаряче потиснув Гаррi руку.

– Для мене честь зустрiти чоловiка, котрий зруйнував кар’еру Сефтона Джелкса, – промовив Гаррi.

Алiстер легко вклонився у вiдповiдь.

– Я також зiграла невелику роль у падiннi цього чоловiка, – пирхнула Фiлiс, коли Паркер подавав ii гостю чарку шеррi. – Але краще не будемо про Джелкса, – додала вона, коли пiдвела Гаррi до зручного крiсла бiля вогню, – менi буде набагато цiкавiше почути про Емму та те, як iй ведеться.

Гаррi знадобився якийсь час, щоб викласти двоюрiднiй бабусi Фiлiс усе, що Емма робила з часу свого вiд’iзду з Нью-Йорка, не в останню чергу тому, що вони з Алiстером постiйно перебивали його запитаннями. Тiльки аж коли мажордом повернувся, щоб оголосити, що вечеря на столi, вони перейшли до iншоi теми.

– Чи успiшно вiдбуваеться ваш вiзит? – поцiкавився Алiстер, коли вони зайняли своi мiсця за обiднiм столом.

– Гадаю, що краще б мене заарештували за вбивство, – пожартував Гаррi. – Із цим було набагато простiше впоратися.

– Що, так погано?

– У чомусь навiть гiрше. Розумiете, я не дуже добре вмiю себе продавати, – зiзнався Гаррi, коли служниця поставила перед ним миску з шотландською юшкою. – Я сподiвався, що книга зможе говорити сама за себе.

– Не треба квапитися, – зазначила Фiлiс. – Пам’ятайте, що Нью-Йорк – це не дочiрня компанiя «Блумсберрi»[9 - Bloomsbury Publishing Plc – незалежне лондонське видавництво.]. Забудьте про вишуканiсть, стриманiсть та iронiю. Як би це не суперечило вашiй натурi, вам доведеться навчитися продавати своi товари, як якийсь хлопчисько з Іст-Енду.

– Я б пишався тим, що став найуспiшнiшим автором Англii, – зауважив дещо голоснiше Алiстер.

– А я нi, – сказав Гаррi. – Аж нiяк не хотiв би.

– Мене вразила реакцiя американцiв на книжку «Хто не ризикуе», – зауважила Фiлiс.

– Це лише тому, що ii нiхто не читав, – заперечив Гаррi, поглинаючи страву.

– Як Дiккенса, Конан Дойла та Вайлда. Я впевнений, що у Сполучених Штатах вашi твори купуватимуть не гiрше, – додав Алiстер.

– Я продаю бiльше книжок у Маркет-Гарборо, нiж у Нью- Йорку, – повiдомив Гаррi, коли в нього забрали спорожнiлу миску вiд юшки. – Цiлком очевидно, що бабуся Фiлiс краще впоралася б у цьому книжковому турне, а менi варто було б повернутися до Англii.

– Я була б дуже рада взяти в цьому участь, – вiдгукнулася жiнка. – Шкода, що у мене немае вашого таланту, – з сумом додала вона.

Гаррi поклав собi шматочок смаженоi яловичини та забагато картоплi, але недовго йому довелося поiсти, адже Фiлiс та Алiстер вирiшили розважити його оповiдками про подвиги Емми, коли вона з’явилася у Нью-Йорку, щоб знайти свого чоловiка. Його здивувала iхня версiя того, що сталося, i це лише нагадало йому, як йому пощастило спати на сусiдньому лiжку з Джайлзом Беррiнгтоном, коли вiн уперше з’явився у школi Святого Беди. А якби його не запросили на чаювання до садиби, щоб вiдсвяткувати день народження Джайлза, вiн, можливо, так i не зустрiвся б iз Еммою. Хоча тодi вiн ледь поглянув на неi.

– Ви вважаете, що нiколи не будете для неi достатньо гарним, – зронила Фiлiс, коли запалила сигарету.

Гаррi кивнув, уперше оцiнивши, чому ця невгамовна ледi виявилася Старим Джеком Емми. «Якби це ii вiдправили на вiйну, – подумав вiн, – двоюрiдна бабуся Фiлiс неодмiнно повернулася б додому зi “Срiбною зiркою”».

Коли годинник вдарив одинадцяту, Гаррi, який хильнув, мабуть, забагато, рiшуче пiдвiвся зi свого крiсла. Йому не потрiбно було нагадувати, що о шостiй ранку Наталi буде стояти у вестибюлi готелю, очiкуючи, щоб вiдвезти його на перше радiоiнтерв’ю цього дня. Вiн подякував господинi за незабутнiй вечiр i, на свою бiду, вiдчув iще однi ведмежi обiйми.

– І не забувайте, – сказала вона, – коли у вас братимуть iнтерв’ю, думайте, як британець, поводьтесь, як еврей. І якщо вам колись конче знадобиться плече, щоб поплакатись або смачно попоiсти, ми, як «Театр вiтрякiв», нiколи не зачиняемося.

– Спасибi, – подякував Гаррi.

– А коли наступного разу будете спiлкуватися з Еммою, – додав Алiстер, – не забудьте передати iй нашi вiтання й обов’язково насварiть за те, що вона не супроводжувала вас у цiй поiздцi.

Гаррi вирiшив, що зараз не слушна нагода, щоб розповiсти iм про Себастьяна i про те, що лiкарi вважають його гiперактивнiсть проблемою. Вони утрьох якимось чином влiзли до лiфта, i Гаррi отримав наостанок ще однi мiцнi обiйми вiд Фiлiс, перш нiж Паркер вiдчинив вхiднi дверi i його випустили на вулицi Мангеттена.

– Дiдько! – вилаявся чоловiк, вже пройшовши деякий шлях по Парк-авеню.

Вiн повернувся, побiг назад до будинку Фiлiс i загрюкав у вхiднi дверi. Цього разу мажордом з’явився не так хутко.

– Менi потрiбно термiново побачити панi Стюарт, – сказав Гаррi. – Сподiваюся, що вона ще не лягла спати.

– Навiть не знаю, сер, – сказав Паркер. – Будь ласка, ходiть за мною.

Вiн повiв Гаррi назад коридором i до лiфта, де знову натиснув гудзик третього поверху.

Фiлiс стояла бiля коминка, затягуючись сигаретою, коли Гаррi з’явився вдруге. Настала ii черга дивуватися.

– Менi дуже шкода, – сказав вiн, – але Емма менi нiколи не пробачить, коли я повернуся до Англii, не дiзнавшись, що сталося з тим адвокатом, котрий так нерозумно ii недооцiнив.

– Сефтон Джелкс, – сказав Алiстер, ворушачи вогонь у багаттi. – Той проклятий чоловiк нарештi звiльнився з посади старшого партнера у конторi «Джелкс, Майерс та Ебернатi», хоча й дещо неохоче.

– А незабаром вiн зник у штатi Мiннесота, – додала Фiлiс.

– І бiльше сюди не повернеться, – продовжив Алiстер, – адже кiлька мiсяцiв тому врiзав дуба.

– Мiй син – типовий юрист, – визнала Фiлiс, гасячи свою сигарету в попiльничцi. – Вiн завжди розповiдае лише половину iсторii. Перший серцевий напад Джелкса викликав невелику згадку в «Нью-Йорк таймс», i лише пiсля третього вiн отримав короткий i не дуже гарний абзац унизу шпальти з некрологами.

– Що було бiльше, нiж вiн заслужив, – прокоментував Алiстер.

– Це правда, – погодилася Фiлiс. – Хоча менi було дуже приемно виявити, що на його похоронi були присутнi лише четверо осiб.

– Звiдки ти про це дiзналася? – здивувався Алiстер.

– Я була однiею з них, – пояснила Фiлiс.

– Ви подалися аж до штату Мiннесота, щоб тiльки вiдвiдати похорон Сефтона Джелкса? – з недовiрою запитав Гаррi.

– Безумовно, я це зробила.

– Але чому? – сторопiв Алiстер.

– Тому що нiколи не можна довiряти Сефтону Джелксу, – пояснила вона. – Я не могла бути справдi впевненою, що вiн мертвий, доки не побачила, як його труну опускають у землю, i навiть тодi дочекалася, доки могилу засиплють землею.


* * *

– Сiдайте, будь ласка, панi Клiфтон.

– Дякую, – вiдгукнулася Емма, займаючи дерев’яне крiсло обличчям до трьох членiв комiсii, котрi зручно вмостилися за довгим столом на узвишшi.

– Мене звати Девiд Слейтер, – назвався чоловiк у центрi, – i я буду головувати на сьогоднiшнiй зустрiчi. Дозвольте познайомити вас iз моiми колегами, панною Брейтвайт i паном Нiдемом.

Емма намагалася дати швидку оцiнку трьом «екзаменаторам», перед якими вона опинилася. Голова носив костюм-трiйку, старовинну шкiльну краватку, ще, либонь, iз давнiх часiв, i виглядав так, нiби це далеко не едине засiдання, на якому йому доводилося головувати. Панна Брейтвайт, котра сидiла праворуч, була одягнена у довоенний твiдовий костюм i товстi вовнянi панчохи. Їi волосся було зiбране в пучок, й Емма не сумнiвалася, що вона була старою дiвою цiеi парафii, а стуленi вуста пiдказувала, що посмiхаеться вона не часто. Джентльмен лiворуч вiд голови був молодшим за двох своiх колег i нагадав Еммi, що Британiя воювала не так уже давно. Його густi вуса пiдказували, що вiн служив у Королiвськiй авiацii.

– Колегiя з цiкавiстю вивчила вашу заявку, панi Клiфтон, – почав голова, – i з вашого дозволу ми хотiли б поставити вам кiлька запитань.

– Так, певна рiч, – погодилася Емма, намагаючись розслабитись.

– Як давно ви задумалися над усиновленням, панi Клiфтон?

– Вiдтодi, коли збагнула, що не зможу мати ще одну дитину, – вiдповiла Емма, не додаючи бiльше жодних деталей.

Двое чоловiкiв спiвчутливо всмiхнулися, але панна Брейтвайт залишилася з кам’яним обличчям.

– У своiй заявi ви вказали, – продовжував голова, переглядаючи документи, – що хотiли б удочерити дiвчинку вiком близько п’яти-шести рокiв. Є якась причина для цього рi-шення?

– Авжеж, – пiдтвердила Емма. – Мiй син Себастьян – едина дитина, i ми з чоловiком вiдчували, що було б добре, якби вiн виховувався з тим, хто не мав переваг i привiлеiв, якi прийняв як належне за правом народження.

Вона сподiвалася, що ця вiдповiдь не прозвучала занадто вiдрепетирувано, i могла заприсягнутися, що голова поставив галочку у вiдповiдному пунктi.

– Чи можна припустити з вашоi вiдповiдi, – правив далi голова, – що немае якихось фiнансових обмежень, якi можуть завадити вам виховувати другу дитину?

– Нi, пане голово. Мiй чоловiк добре заробляе.

Емма помiтила, що це заслужило ще однiеi галочки.

– У мене е ще одне запитання, – сказав голова. – Ви заявили у своiй заявi, що вiзьмете дитину будь-якого релiгiйного сповiдання. Чи можу я запитати, чи належите ви до якоiсь конкретноi церкви?

– Як i доктор Бернардо, – сказала Емма, – я християнка. Мiй чоловiк був хористом у церквi Святоi Марii у Редклiффi, – i додала: – Потiм вiн вступив до Бристольськоi гiмназii, де став старшим хористом. Я ж отримала освiту в школi «Червоних дiв», перш нiж здобути стипендiю в Оксфордi.

Голова торкнувся краватки, й Емма вiдчула, що все не могло б пiти ще краще, поки панна Брейтвайт не постукала олiвцем по столу. Голова кивнув у ii бiк.

– Ви згадали про свого чоловiка, панi Клiфтон. Чи можу запитати, чому вiн зараз не з вами?

– Вiн зараз у США здiйснюе книжкове турне. Повернеться за кiлька тижнiв.

– Вiн часто бувае вiдсутнiй?

– Нi. Насправдi дуже рiдко. Мiй чоловiк за фахом письменник, тож вiн бiльшу частину часу працюе вдома.

– Але йому потрiбно час вiд часу вiдвiдувати бiблiотеку, – втрутилася панна Брейтвайт, демонструючи подобу посмiшки.

– Нi, у нас е своя бiблiотека, – заперечила Емма, шкодуючи про своi слова тiеi ж митi, як iх промовила.

– А ви працюете? – поцiкавилася панна Брейтвайт так, що це прозвучало як звинувачення.

– Нi, хоча я й допомагаю своему чоловiковi як тiльки можу. Однак вважаю, що дружина i мати – робота на повний робочий день.

Хоча Гаррi рекомендував таку лiнiю поведiнки, вiн занадто добре знав, що Емма не вiрила в неi, а тепер повiрила ще менше пiсля зустрiчi iз Сайрусом Фельдманом.

– А скiльки ви одруженi, панi Клiфтон? – наполягала панна Брейтвайт.

– Трохи бiльше трьох рокiв.

– Але я бачу, що у вашiй анкетi зазначено, що вашому синовi Себастьяну вiсiм рокiв.

– Атож. Ми з Гаррi заручилися 1939 року, але вiн вважав своiм обов’язком записатися в добровольцi напередоднi оголошення вiйни.

Панна Брейтвайт намiрялася поставити ще одне запитання, коли чоловiк, який сидiв лiворуч вiд голови, нахилився вперед i сказав:

– То ви побралися незабаром пiсля закiнчення вiйни, панi Клiфтон?

– На жаль, нi, – сказала Емма, дивлячись на однорукого чоловiка. – Мого чоловiка важко поранила нiмецька мiна лише за кiлька днiв до закiнчення вiйни, i минув якийсь час, поки вiн достатньо змiцнiв для того, щоб його могли виписати з лiкарнi.

Панна Брейтвайт усе ще здавалася незворушною. Емма замислилася, чи варто ризикнути, але знала, що Гаррi не погодиться.

– Але, пане Нiдем, – сказала вона, не вiдводячи погляду вiд однорукого чоловiка, – я вважаю, що менi дуже пощастило. Менi серце болить за тими жiнками, чиi чоловiки, нареченi та коханi не повернулися до своiх родин, вiддавши життя за свою краiну.

Панна Брейтвайт схилила голову, а голова сказав:

– Дякую, панi Клiфтон. Хтось зв’яжеться з вами найближчим часом.




5


Наталi стояла у вестибюлi вже о шостiй ранку. Вона виглядала так само вишукано й рiшуче, як i днем ранiше. Пiсля того як вони розмiстилися на задньому сидiннi лiмузина, дiвчина розгорнула свою теку.

– Ви починаете свiй день iз iнтерв’ю з Меттом Джейкобсом на Ен-бi-сi, який мае найвищий рейтинг серед усiх ранкових шоу в краiнi. Гарна новина полягае в тому, що вам видiлили найкращий промiжок, а це означае, що ви опинитесь в ефiрi мiж сьомою сорок i восьмою. А не надто гарна новина полягае в тому, що вам доведеться дiлити свiй час iз Кларком Гейблом i Мелом Бланком[10 - Мелвiн (Мел) Джером Бланк (1908–1989) – американський актор, загалом вiдомий озвучуванням мультфiльмiв студii «Ворнер бразерз». Голосом Мела Бланка розмовляли такi персонажi, як кролик Баннi, порося Порки, кiт Сильвестр, пташеня Твiтi й iншi. За свiй незвичайно рiзнобiчний талант Бланк отримав прiзвисько «Людина тисячi голосiв».], голосом кролика Баннi та пташеняти Твiтi. Гейбл просувае свiй новий фiльм «Повернення додому», в якому вiн грае разом iз Ланою Тернер.

– І Мелом Бланком? – Гаррi намагався не засмiятися.

– Вiн святкуе десятилiття своеi спiвпрацi з «Ворнер бразерз». А враховуючи перерви на рекламу, я вирахувала, що ви будете в ефiрi десь чотири-п’ять хвилин, тобто вiд двохсот сорока до трьохсот секунд. Не можу не наголосити, – продовжувала Наталi, – наскiльки важливе це шоу для запуску всiеi нашоi кампанii. У наступнi три тижнi у вас не буде нiчого важливiшого. Це шоу дозволить не лише потрапити до списку бестселерiв, але, якщо все минеться добре, пiсля цього кожне велике шоу по всiй краiнi прагнутиме запросити вас до себе.

Гаррi вiдчув, як його серце затрiпотiло ще дужче.

– Все, що вам треба зробити, – це знайти привiд згадати роман «Хто не ризикуе», – додала вона, коли лiмузин пiд’iхав до студii Ен-бi-сi у Рокфеллер-центрi.

Гаррi не мiг повiрити своiм очам, коли побачив прихильникiв, котрi вiтали його, коли вiн ступив на тротуар. Вузький прохiд, залишений до фасаду будiвлi, був вiдгороджений та облiплений iз обох бокiв шанувальниками, якi без угаву лементували. Поки Гаррi пробирався крiзь юрбу майбутнiх глядачiв, йому не потрiбно було пояснювати, що дев’яносто вiдсоткiв iз них прийшли побачити Кларка Гейбла, дев’ять вiдсоткiв – Мела Бланка, i, можливо, один вiдсоток…

– Хто вiн?! – заволав хтось, коли Гаррi його минав.

Можливо, навiть не один вiдсоток.

Пiсля того як письменник опинився у безпецi всерединi будiвлi, черговий адмiнiстратор вiдвiв його до зеленоi кiмнати й ознайомив iз часом перебiгу передачi.

– Пан Гейбл буде о сьомiй сорок. Мел Бланк пiде одразу за ним о сьомiй п’ятдесят, i ми сподiваемося, що ви встигнете до блоку новин о сьомiй п’ятдесят п’ять.

– Спасибi, – подякував Гаррi, коли зайняв свое мiсце та спробував заспокоiтись.

Мел Бланк з’явився у зеленiй кiмнатi о пiв на восьму i поглянув на Гаррi так, нiби очiкував, що в нього попросять автограф. Пан Гейбл у супроводi свого оточення увiйшов одразу ж за ним. Гаррi був здивований, побачивши кумира екрана, одягненого в смокiнг, iз келихом вiскi в руцi. Гейбл пояснив Мелу Бланку, що це не вранiшнiй його напiй, бо вiн iще не лягав спати. Пiд смiх актор зник, i Гаррi залишився наодинцi з Мелом.

– Слухайте уважно Гейбла, – порадив Мел, сiдаючи поруч iз Гаррi. – З тiеi митi, коли спалахне червоне свiтло, нiхто, навiть аудиторiя в студii, не здогадаеться, що вiн хильнув чогось iще, окрiм апельсинового соку, а коли вiн звiдти вийде, всi захочуть переглянути його новий фiльм.

Мел мав рацiю. Гейбл був справжнiм професiоналом, а назву його нового фiльму згадували щонайменше кожнi тридцять секунд. І хоча Гаррi десь читав, що вiн i панна Тернер терпiти не можуть одне одного, Гейбл був таким люб’язним щодо своеi партнерки, що навiть найцинiчнiший слухач мiг бути впевненим, що вони друзi. Лише Наталi не виглядала задоволеною, бо Гейбл перебрав свiй час за сорок двi секунди.

Коли настала перерва на рекламу, до студii запросили Мела. Гаррi багато чого навчився з його виступу, протягом якого звучали голоси Сильвестра, Твiтi та Баннi. Але найбiльше письменника вразило, коли Метт Джейкобс поставив явно останне запитання, а Мел продовжував теревенити, вкравши таким чином iще тридцять сiм секунд коштовного ефiрного часу.

У наступну перерву на рекламу на гiльйотину пiшов Гаррi, вiдчуваючи, що ось-ось позбудеться голови. Вiн сiв навпроти господаря студii i нервово усмiхнувся. Джейкобс вивчав внутрiшнiй клапан обкладинки примiрника «Хто не ризикуе», який виглядав так, нiби його ще нiколи не вiдгортали. Ведучий звiв погляд i всмiхнувся Гаррi.

– Коли запалять червоне свiтло, ви будете в ефiрi, – це все, що вiн сказав, перш нiж перейти до першоi сторiнки.

Гаррi зиркнув на секундну стрiлку годинника в студii: за чотири хвилини восьма. Вiн прослухав рекламу «Нескафе», коли Джейкобс накидав кiлька слiв у нотатнику перед собою. Оголошення закiнчилося знайомим дзвiнком, i червоне свiтло спалахнуло. Гаррi задумався про те, що волiв би зараз обiдати вдома з Еммою, навiть зiткнутися з тисячею нiмцiв на хребтi Клеменсо, нiж iз одинадцятьма мiльйонами американцiв, якi насолоджувалися своiм снiданком.

– Доброго ранку, – привiтався Джейкобс у свiй мiкрофон, – i який зараз ранок! Спершу Гейбл, потiм Мел, а тепер ми закiнчуемо цю вранiшню годину зi спецiальним гостем iз Великоi Британii Гаррi, – вiн хутко кинув погляд на обкладинку книжки, – Клiфтоном. Перед тим як ми поговоримо про ваш новий роман, Гаррi, чи можете пiдтвердити, що минулого разу, коли ви ступали на землю Америки, вас заарештували за вбивство?

– Авжеж, але це було непорозумiння, – пробелькотiв Гаррi.

– Всi так кажуть, – неприемно реготнув Джейкобс. – Але моi одинадцять мiльйонiв слухачiв хотiли б знати, поки ви тут, чи плануете ви зустрiтися з деякими своiми давнiми приятелями з в’язницi?

– Нi, я прибув до Америки з iншоi причини, – вiдбився Гаррi. – Я написав…

– Гаррi, розкажiть краще про свое друге враження про Америку.

– Це велика краiна, – сказав Гаррi. – Ньюйоркцi зустрiли мене з такою радiстю i…

– Навiть водii таксi?

– Навiть водii таксi, – повторив Гаррi, – i сьогоднi вранцi я зустрiв Кларка Гейбла.

– А великий Гейбл бував в Англii? – поцiкавився Метт.

– Ще б пак, вiн у нас дуже популярний, як i панна Тернер. Не можу дочекатися перегляду iхньоi новоi стрiчки.

– Ми називаемо iх фiльмами тут, Гаррi, але дiдько…

Джейкобс зробив паузу, зиркнув на секундну стрiлку годинника i сказав:

– Гаррi, дуже дякуемо, що знайшли час побувати на нашому шоу й удачi вам iз новою книжкою. Пiсля короткоi реклами ми повернемося з новинами о восьмiй. Вiдтак Метт Джейкобс прощаеться з вами i бажае гарного дня.

Червоне свiтло згасло.

Джейкобс пiдвiвся, потиснув руку Гаррi й заявив:

– Даруйте, що не знайшли час побалакати про вашу книжку. Обкладинка менi сподобалася.


* * *

Перед тим як вiдкрити листа, Емма ковтнула ранковоi кави.



«Шановна панi Клiфтон,

Дякуемо, що вiдвiдали засiдання комiсii минулого тижня. Радий повiдомити вам, що ми хотiли б посунути вашу заявку на наступний етап».


Емма хотiла негайно ж зателефонувати Гаррi, але знала, що зараз в Америцi середина ночi, а вона навiть не була впевнена, в якому мiстi вiн зараз.



«Є кiлька годящих кандидатур для вас i вашого чоловiка, вони проживають у наших притулках у Тонтонi, Ексетерi та Бриджвотерi. З радiстю надiшлю вам iнформацiю про кожну дитину, якщо будете такi люб’язнi, щоб повiдомити менi, який будинок хочете вiдвiдати першим.

    Щиро Ваш,
    Пан Девiд Слейтер»

Мiтчелл телефоном пiдтвердив, що Джессiка Смiт усе ще перебувае у закладi доктора Бернардо у Бриджвотерi, але може опинитися серед тих, хто поiде до Австралii. Емма зиркнула на годинник. Доведеться чекати полудня, перш нiж можна сподiватися дзвiнка вiд Гаррi, i тодi вона зможе повiдомити йому новини. Потiм жiнка звернула увагу на другий лист, на якому побачила марку за десять центiв. Їй не потрiбно було перевiряти поштовий штемпель, аби дiзнатися, хто автор послання.


* * *

На той час, коли Гаррi прибув до Чикаго, роман «Хто не ризикуе» увiйшов до списку бестселерiв «Нью-Йорк таймс» пiд номером тридцять три i Наталi бiльше вже не клала руку йому на ногу.

– Не треба панiкувати, – заспокоювала вона. – Найважливiший завжди другий тиждень. Але нам iще доведеться добряче попрацювати, якщо хочемо до вихiдних потрапити у першу п’ятнадцятку.

Денвер, Даллас i Сан-Франциско забрали в них час майже до кiнця другого тижня, а Гаррi впевнився, що Наталi входить до числа тих, хто його книгу не читав. Деякi шоу в прайм-таймi вiдмовляли Гаррi останньоi митi, i вiн усе бiльше й бiльше часу проводив у менших i менших книгарнях, пiдписуючи все менше й менше примiрникiв. Один-два власники навiть вiдмовили йому в автограф-сесii, оскiльки, як пояснила Наталi, неможливо ж повернути видавцю пiдписанi примiрники, бо iх вважатимуть пошкодженими.

До того моменту, коли вони прибули до Лос-Анджелеса, роман «Хто не ризикуе» пiдiбрався до двадцять сьомоi позицii у списку бестселерiв i Наталi бiльше не могла приховувати свое розчарування. Вона взялася натякати, що книга продаеться недостатньо швидко. Це стало ще очевиднiшим наступного ранку, коли Гаррi спустився на снiданок i виявив, що хтось, кого звали Джастiн, сидить навпроти нього.

– Наталi напередоднi повернулася до Нью-Йорка, – пояснив вiн. – Їй треба зустрiтися з iншим автором.

Не треба було додавати: з тим, хто з бiльшою iмовiрнiстю потрапить у першу п’ятнадцятку перелiку бестселерiв. Гаррi не мiг ii в цьому звинуватити.

Пiд час останнього тижня свого турне Гаррi iздив по всiй краiнi, беручи участь у шоу в Сiетлi, Сан-Дiего, Релi, Маямi та, нарештi, у Вашингтонi. Вiн почувався краще без Наталi, яка постiйно нагадувала йому про список бестселерiв, i навiть встиг кiлька разiв згадати роман «Хто не ризикуе» пiд час деяких довших iнтерв’ю, навiть якщо це було лише на мiсцевих радiошоу.

Коли ж Гаррi повернувся до Нью-Йорка в останнiй день туру, Джастiн вiдвiз його до мотелю при летовищi, вручив йому квиток економ-класу до Лондона й побажав удачi.


* * *

Коли тiльки Емма заповнила анкету в Стенфорд, вона одразу написала довгого листа Сайрусу, щоб подякувати за все, що вiн для неi зробив. Потiм звернула свою увагу на об’емний пакет, в якому лежали особистi справи Софi Бартон, Сандри Девiс i Джессiки Смiт. Їй було достатньо лише побiжного читання, щоб збагнути, якому кандидату вiддае перевагу завiдувачка, i це була, певна рiч, не панна Джей Смiт.

А що буде, коли Себастьян погодиться з думкою завiдувачки або, що iще гiрше, вiддасть перевагу тiй, яка навiть не потрапила до списку? Емма лежала без сну, бажаючи, щоб Гаррi зателефонував.


* * *

Гаррi задумався, чи не зателефонувати Еммi, але припустив, що вона вже лягла спати. Вiн став завчасу пакувати своi речi до ранкового рейсу, потiм прилiг на лiжко й узявся мiркувати, як можна переконати Себастьяна, що Джессiка Смiт – не лише iдеальна кандидатура в його сестрички, але i його особистий вибiр.

Вiн заплющив очi, але не мав нiякоi надii вхопити хоча б хвилину сну, прислухаючись до розмiреного гудiння кондицiонера. Гаррi лежав на тонкому матрацi з грудками вати й спирався головою на поролонову подушку, яка затуляла вуха. Звiсно, у такому номерi не було вибору мiж душем та ванною, адже там просто стояв умивальник iз брунатною водою, що постiйно крапала. Чоловiк склепив повiки i подумки пережив три останнi тижнi, кадр за кадром, неначе мерехтiння чорно-бiлого кiно. Жодних кольорiв там не було. Яка марна трата часу та грошей. Гаррi був змушений визнати, що вiн просто не готовий до авторського турне, i якщо не змiг потрапити навiть у п’ятнадцятку пiсля тих незлiченних iнтерв’ю на радiо та в пресi, то, можливо, настав час Вiльяму Ворвiку вирушати на пенсiю разом iз старшим iнспектором Давенпортом i починати шукати собi справжню роботу.

Директор школи Святого Беди зовсiм нещодавно натякав, що вони шукають нового вчителя англiйськоi мови, хоча Гаррi знав, що праця в школi – не для нього. Джайлз не раз пропонував мiсце в Радi директорiв «Судноплавноi компанii Беррiнгтона», де вiн мiг би представляти iнтереси сiм’i. Та правда полягала в тому, що вiн сiм’ею не був i в будь-якому разi завжди хотiв бути письменником, а не пiдприемцем.

Жити у Беррiнгтон-холi було погано. З книжок не вдавалося заробити достатньо грошей, аби придбати будинок, гiдний Емми, i було прикро, коли Себастьян якось невинно запитав батька, чому той не ходить на роботу щоранку, як татусi тих, кого вiн знав. Інодi чоловiк вiдчував, що живе коштом дружини.

Лише пiсля опiвночi Гаррi лiг у лiжко, iще вiдчайдушнiше бажаючи зателефонувати Еммi й подiлитися з нею своiми думками, але в Бристолi ще була п’ята ранку, тож вiн вирiшив не спати i зробити це за кiлька годин. Та щойно намiрився вимкнути свiтло, як у дверi тихо постукали. Чоловiк мiг заприсягнутися, що повiсив табличку «Не турбувати» на клямку. Вiн накинув халат, почовгав кiмнатою й вiдчинив дверi.

– Вiтаю! – було все, що вона сказала.

Гаррi витрiщився на Наталi, яка тримала в руцi пляшку шампанського. Вона була одягнена в обтислу сукню з блискавкою попереду, що наче запрошувала потягнути ii вниз.

– Із чим? – не второпав письменник.

– Я щойно бачила першу шпальту недiльноi «Нью-Йорк таймс»: «Хто не ризикуе» посiв чотирнадцяту позицiю. Ви це зробили!

– Спасибi, – подякував Гаррi, не зовсiм усвiдомлюючи значення того, що вона сказала.

– А позаяк я завжди була вашою найбiльшою шанувальницею, то подумала, що ви захочете вiдсвяткувати.

Вiн чув, як у вухах лунали слова двоюрiдноi бабусi Фiлiс: «Ти ж тямиш, що нiколи не будеш достатньо гарним для неi».

– Яка гарна iдея, – сказав Гаррi. – Просто дайте менi хвилинку, – додав вiн, перш нiж повернутися до кiмнати.

Пiдхопив книгу з журнального столика та повернувся до неi. Вiдiбрав пляшку шампанського у Наталi й усмiхнувся.

– Якщо ви завжди були моiм найбiльшим шанувальником, можливо, саме час прочитати це, – вiн передав кралi примiрник роману «Хто не ризикуе» i тихо зачинив дверi.

Гаррi сiв на лiжко, налив собi келих шампанського, взяв телефон i замовив мiжнародний дзвiнок. Вiн майже прикiнчив пляшку до того моменту, коли голос Емми почувся на лiнii.

– Моя книга потрапила до списку бестселерiв пiд номером чотирнадцять, – повiдомив чоловiк, ледве ворушачи язиком.

– Це чудова новина, – сказала Емма, тамуючи позiхання.

– А в коридорi стоiть фантастична бiлявка, котра тримае в руках пляшку шампанського i намагаеться вибити моi дверi.

– Це природно, любий. До речi, ти нiколи не здогадаешся, хто запросив мене сьогоднi провести з ним нiч.




6


Дверi вiдчинила жiнка у темно-синiй унiформi з накрохмаленим бiлим комiрцем.

– Я завiдувачка, – пояснила вона.

Гаррi потиснув iй руку, потiм представив дружину та сина.

– Чому б вам не зайти до мого кабiнету, – запросила завiдувачка, – там ми можемо поспiлкуватися, перш нiж зустрiтися з дiвчатами.

Вона повела iх коридором, прикрашеним рiзнокольоровими малюнками.

– Менi подобаеться цей, – сказав Себастьян, зупиняючись бiля одного з них, але завiдувачка не вiдреагувала, впевнена, що дiтей не мае бути нi видно, нi чутно.

Утрьох вони подалися за нею до ii кабiнету.

Щойно дверi зачинилися, Гаррi почав розповiдати завiдувачцi, як вони всi з нетерпiнням чекали цього вiзиту.

– Як i дiти, наскiльки я знаю, – повiдомила вона. – Але спершу маю пояснити вам кiлька правил будинку, позаяк моя едина турбота – добробут дiтей.

– Певна рiч, – пiдтримав Гаррi. – Ми у ваших руках.

– Трое дiвчат, до яких ви виявили iнтерес, Сандра, Софi та Джессiка, зараз перебувають на уроцi мистецтва, який дасть вам можливiсть побачити, як вони взаемодiють iз iншими дiтьми. Коли ми приеднаемось до них, важливо дозволити iм продовжувати свою роботу, позаяк вони не повиннi вiдчувати, що беруть участь у змаганнях. Це може закiнчитися лише сльозами i, можливо, матиме тривалi наслiдки. Пiсля того як iх не виберуть один раз, вони вже нiколи не забудуть цей досвiд. Коли дiти бачать сiм’i, якi приходять сюди, звiсно, вони знають, що йдеться про усиновлення. Інакше чого б вам сюди приходити? Але вони не повиннi знати, що ви вже вибираете. І, певна рiч, щойно ви познайомитесь iз цими трьома дiвчатами, можливо, вам захочеться вiдвiдати й нашi будинки у Таунтонi й Ексетерi, перш нiж прийняти рiшення.

Гаррi хотiв був сказати завiдувачцi, що вони вже прийняли рiшення, хоча дуже сподiваеться, що це виглядатиме так, нiби остаточний вибiр зробив Себастьян.

– Отже, ви готовi приеднатися до уроку малювання?

– Так, – вiдказав Себастьян i пiдстрибом побiг до дверей.

– Як ми дiзнаемося, хто е хто? – запитала Емма, повiльно пiдводячись зi свого мiсця.

Завiдувачка кинула на Себастьяна похмурий погляд, перш нiж сказати:

– Я познайомлю вас iз усiма дiтьми, щоб нiхто з них не вiдчув, що iх видiляють. Перш нiж ми пiдемо до них, маете якiсь запитання?

Гаррi був дуже здивований, що у Себастьяна не виявилося iх iз десяток, вiн просто стояв бiля дверей, нетерпляче чекаючи на дорослих. Коли вони поверталися назад коридором до класу малювання, Себастьян бiг попереду.

Завiдувачка вiдчинила дверi в клас, прибульцi зайшли i тихо зупинилися позаду. Завiдувачка кивнула вчителю.

– Дiти, до нас прийшли гостi, – сказав той.

– Доброго дня, пане i панi Клiфтон, – по черзi привiталися дiти, кiлька з них озирнулися, iншi ж продовжували малювати.

– Доброго дня, – привiталися Гаррi з Еммою. Себастьян незвично мовчав.

Гаррi зауважив, що бiльшiсть дiтей схилили голову й здавалися дещо схвильованими. Вiн ступив уперед, аби поспостерiгати за хлопчиком, який малював футбольний матч. Вочевидь, вiн уболiвав за «Бристоль-сiтi», що викликало посмiшку в Гаррi.

Емма зробила вигляд, що задивилася на малюнок качки (чи це була кiшка?), водночас намагаючись докумекати, хто iз цих дiтей був Джессiкою, але до того, як завiдувачка приедналася до неi, так i не спромоглася визначитися, коли почула:

– Це Сандра.

– Який чудовий малюнок, Сандро, – похвалила Емма. На обличчi дiвчинки з’явилася величезна усмiшка, а Себастьян нахилився й придивився уважнiше.

Пiдiйшов Гаррi i поспiлкувався iз Сандрою, а Емму та Себастьяна познайомили з Софi.

– Це верблюд, – упевнено сказала мала, перш нiж хтось попросив ii про це.

– Дромадер чи бактрiан? – запитав Себастьян.

– Бактрiан, – одразу вiдповiла вона.

– Але в нього лише один горб, – зауважив Себастьян.

Софi всмiхнулася й одразу ж домалювала тваринi ще один горб.

– В яку школу ти ходиш? – поцiкавилася вона.

– У вереснi пiду до школи Святого Беди, – вiдповiв Себастьян.

Гаррi пильно стежив за сином, який, либонь, чемно поводився iз Софi, i побоювався, що вiн уже мае свою думку, але тут Себастьян перемкнув свою увагу на один iз малюнкiв хлопчикiв, тодi, як завiдувачка представила Гаррi Джессiцi. Але та так захопилася своею роботою, що навiть не пiдводила очей. Як вiн не намагався привернути увагу дитини, нiщо не могло порушити зосередженiсть дiвчинки. Чи вона соромилася або, може, залякана? Цього Гаррi не мiг знати.

Гаррi повернувся до Софi, яка теревенила з Еммою про свого верблюда. Вона запитала його, краще один горб чи два.

Поки Гаррi шукав вiдповiдь на це запитання, Емма покинула Софi й пiдiйшла до Джессiки, але, як i ii чоловiк, не спромоглася почути хоч слово вiд неi. Вона замислилася, чи iхня акцiя не закiнчиться провалом: Джессiка поiде до Австралii, а iм залишиться Софi.

Емма вiдiйшла побалакати з хлопчиком, якого звали Томмi, про його виверження вулкана. Бiльшiсть аркушiв паперу були вкритi яскравим червоним полум’ям. Емма подумала, що цю дитину захотiв би усиновити Фройд, оскiльки хлопчик червоноi фарби не шкодував.

Вона озирнулася, щоб побачити, як Себастьян базiкае з Джессiкою, при цьому пильно вдивляючись у ii малюнок Ноевого ковчега.

Здавалося, що вона його слухае, хоча й усе ще не пiдводила погляд. Себастьян покинув Джессiку, ще раз поглянув на малюнки Сандри та Софi, а потiм пiшов i став бiля дверей.

За кiлька хвилин завiдувачка запросила всiх повернутися до ii кабiнету, щоб випити чаю.

Наливши три горнятка i запропонувавши печива, вона сказала:

– Ми зрозумiемо, якщо ви захочете пiти, обдумати й, можливо, повернутися пiзнiше, або вiдвiдати один iз iнших наших будинкiв, перш нiж прийняти остаточне рiшення.

Гаррi вперто мовчав, очiкуючи, чи втрутиться Себастьян.

– Я бачу, що всi три дiвчинки дуже приемнi, – озвалася Емма, – менi було майже неможливо вибрати мiж ними.

– Пiдтримую, – сказав Гаррi. – Можливо, варто зробити так, як ви пропонуете, й обговорити це мiж собою, а потiм повiдомити свое рiшення.

– Але це було б марною тратою часу, якщо ми всi хочемо ту саму дiвчинку, – почувся голос Себастьяна, який демонстрував непохитну логiку дитини.

– Це означае, що ти вже вирiшив? – запитав його батько, розумiючи, що як тiльки Себастьян назве свiй вибiр, вони з Еммою зможуть його перемогти бiльшiстю голосiв, хоча й визнавав, що для Джессiки це не найкращий спосiб розпочати життя у Беррiнгтон-холi.

– Перш нiж приймати рiшення, – сказала завiдувачка, – можливо, буде краще надати вам трохи довiдковоi iнформацii про кожного з трьох дiтей. Сандру найпростiше тримати пiд контролем. Софi бiльш вибаглива, але трохи розсiяна.

– А Джессiка? – запитав Гаррi.

– Вона, безумовно, найталановитiша з дiвчат, але живе у своему власному свiтi й не легко сходиться з однолiтками. Менi здаеться, що з цих трьох вам цiлком могла б пiдiйти Сандра.

Гаррi спостерiг, як спохмурнiв вираз обличчя Себастьяна, i змiнив тактику.

– Аякже, гадаю, що варто з вами погодитися, панi, – сказав Гаррi. – Моiм вибором буде Сандра.

– Навiть не знаю, – сказала Емма. – Менi сподобалася Софi, енергiйна та весела.

Емма з Гаррi перезирнулися.

– Отже, тепер усе залежить вiд тебе, Себ. Сандра чи Софi?

– Нi. Я хочу Джессiку, – сказав вiн, зiскочив iз крiсла, вибiг iз кiмнати, залишивши дверi широко вiдчиненими.

Завiдувачка пiдвелася з-за столу. Вона, певно, мала б що сказати Себастьяновi, якби вiн був одним iз ii вихованцiв.

– Вiн iще не дуже освоiв демократiю, – спробував пожартувати Гаррi.

Завiдувачка попрямувала до дверей з таким виглядом, нiби ii не переконали. Гаррi з Еммою пiшли за нею коридором. Коли управителька зайшла в клас, то не могла повiрити своiм очам. Джессiка вiдкрiпила свiй малюнок i передала його Себастьяну.

– Що ти запропонував iй на взамiн? – запитав Гаррi в сина, коли Себастьян проходив повз нього, стискаючи в руцi Ноiв ковчег.

– Я пообiцяв, що якщо вона прийде до нас завтра на чай, то зможе скуштувати свою улюблену страву.

– А яка ii улюблена страва? – поцiкавилася Емма.

– Гарячi сухарi, намащенi вершковим маслом i малиновим варенням.

– А це можливо? – тривожно запитав Гаррi.

– Так, але, було б краще, якби пiшли всi трое.

– Нi, дякую, панi, – заперечила Емма. – Джессiки буде досить.

– Як хочете, – буркнула управителька, не в змозi замаскувати свое здивування.

Повернувшись до Беррiнгтон-холу, Гаррi поцiкавився у Себастьяна, чому той обрав Джессiку.

– Сандра була доволi симпатичною, – сказав вiн, – i Софi була дуже весела, але менi стало б iз ними нудно вже до кiнця мiсяця.

– А Джессiка? – запитала Емма.

– Вона нагадала менi тебе, мамо.


* * *

Себастьян стояв бiля вхiдних дверей, зустрiчаючи Джессiку, яка приiхала на чай.

Вона пiднялася сходами, чiпляючись однiею рукою за завiдувачку, а другою тримаючи один зi своiх малюнкiв.

– Ходи зi мною, – запросив Себастьян, але Джессiка залишилася стояти на горiшнiй сходинцi, нiби приклеена до мiсця.

Вона виглядала скам’янiлою i не зрушила з мiсця, аж поки не повернувся Себастьян.

– Це для тебе, – сказала вона, передаючи свою роботу.

– Дякую, – Себастьян упiзнав малюнок, який вiн помiтив на стiнi в коридорi доктора Бернардо. – Гаразд, краще заходь, бо я не можу iсти млинцi сам-один.

Джессiка невпевнено ступила досередини i широко розкрила рота. Не через думку про млинцi, а вiд вигляду справжнiх олiйних картин у рамках, що висiли на кожнiй стiнi.

– Пiзнiше, – пообiцяв Себастьян, – iнакше млинцi вистигнуть.

Коли Джессiка зайшла до вiтальнi, Гаррi з Еммою пiдвелися, щоб привiтати гостю, але та не могла вiдiрвати погляду вiд картин. Врештi-решт вона сiла на софу поруч iз Себастьяном i перевела свiй стражденний погляд на купку гарячих млинцiв. Але навiть не ворухнулася, доки Емма не подала iй тарiлку, а за нею виделку, нiж, масло та мисочку з малиновим варенням.

Завiдувачка насупилася, коли Джессiка вже намiрилася вiдкусити перший шматочок.

– Дякую, панi Клiфтон, – спалахнула вiд сорому Джессiка.

Вона жадiбно з’iла iще два млинцi, супроводжуючи кожен словами «Дякую, панi Клiфтон».

Коли ж передумала брати четвертий зi словами «Нi, дякую, панi Клiфтон», Емма не була впевнена, вона справдi бiльше не хотiла чи завiдувачка наказала iй не iсти бiльше трьох.

– Ти колись чула про Тернера? – поцiкавився Себастьян пiсля того, як Джессiка прикiнчила свою другу склянку «Тайзера»[11 - «Тайзер» – безалкогольний напiй iз цитрусовим ароматом червоного кольору, який випускали у Великiй Британii з 1924 року.].

Вона схилила голову i не вiдповiла. Себастьян пiдвiвся, взяв дiвчинку за руку i вивiв iз кiмнати.

– Насправдi Тернер непоганий, – заявив вiн, – але не такий хороший, як ти.

– Я просто не можу в це повiрити, – сказала завiдувачка, коли дверi за ними зачинилися. – Я зроду не бачила ii такою розкутою.

– Але вона навряд чи скаже причину, – зауважив Гаррi.

– Повiрте, пане Клiфтон, ви щойно стали свiдком версii Джессiки з хору «Алiлуя».

Емма засмiялася.

– Вона просто чудова. Якщо е шанс, щоб вона могла стати членом нашоi родини, як це можна залагодити?

– Боюся, що це довгий процес, – зазначила завiдувачка, – i результат не завжди задовiльний. Ви можете розпочати з того, щоб запросити ii в гостi ще раз, i якщо все буде добре, можете розглянути вiдвiдини, якi ми називаемо «вiдпочинком на вихiднi». Пiсля цього назад дороги не буде, бо ми не можемо вселяти хибнi надii.

– Ми будемо слухатися ваших порад, панi, – запевнив Гаррi, – адже ми, безумовно, хотiли б спробувати.

– Тодi я зроблю все, що зможу, – вiдповiла вона.

На той момент, коли вона випила свое трете горнятко чаю i навiть впоралася з другим млинцем, у Гаррi з Еммою вже не залишилося сумнiвiв у тому, чого саме вiд них чекали.

– Куди це повiялися Себастьян i Джессiка? – запитала Емма, коли завiдувачка заявила, що iм, можливо, уже час повертатися.

– Пiду пошукаю iх, – запропонував Гаррi, аж тут двое дiтей повернулися до вiтальнi.

– Нам час iхати додому, панночко, – закликала завiдувачка, пiдводячись зi свого мiсця. – Зрештою, нам треба повернутися iще до вечерi.

Джессiка вiдмовилася вiдпускати руку Себастьяна.

– Я не хочу бiльше iсти, – зронила вона.

Завiдувачка не знайшлася, що сказати.

Гаррi повiв Джессiку до передпокою та допомiг iй одягнутися. Коли завiдувачка вийшла надвiр, Джессiка розплакалася.

– О нi, – сказала Емма. – А я думала, що все пройшло так добре.

– Краще й бути не могло, – прошепотiла управителька. – Вони плачуть лише тодi, коли не хочуть розлучатися. Настiйно раджу, якщо ви обое вiдчуваете те саме, заповнiть анкети якнайшвидше.

Джессiка обернулася i помахала рукою, пiсля чого залiзла до маленького «остiна-7» завiдувачки, а сльози все ще котилися по ii щоках.

– Гарний вибiр, Себе, – похвалив Гаррi, обiйнявши сина за плечi й спостерiгаючи, як автомобiль зникае вдалинi.


* * *

Минуло ще п’ять мiсяцiв до того, як завiдувачка востанне покинула Беррiнгтон-хол i вирушила назад до доктора Бернардо сама, радiючи, що iще одна з ii пiдопiчних щасливо влаштувалася. Ну, не так уже й щасливо, адже незабаром Гаррi з Еммою зрозумiли, що у Джессiки е своi проблеми, настiльки ж вагомi, як i в Себастьяна. Нiхто з них не замислювався, що Джессiка ранiше нiколи не спала в кiмнатi сама, тому своеi першоi ночi у Беррiнгтон-холi вона залишила дверi дитячоi кiмнати широко вiдчиненими i плакала, поки не заснула. Гаррi з Еммою поступово звикли до теплих маленьких iстот, що залазили в лiжко мiж ними рано-вранцi. Це ставалося рiдше пiсля того, як Себастьян розлучився зi своiм плюшевим ведмедиком Вiнстоном, передавши свого «прем’ер-мiнiстра» Джессiцi.

Джессiка обожнювала Вiнстона, а бiльше за нього – хiба Себастьяна, незважаючи на те, що ii новий брат якось дещо зухвало заявив:

– Я занадто дорослий, щоб мати плюшевого ведмедика. Зрештою, я пiду до школи вже за кiлька тижнiв.

Джессiка хотiла пiти до школи Святого Беди за ним, але Гаррi пояснив, що хлопцi та дiвчата навчаються в рiзних школах.

– А чому? – вимагала вiдповiдi Джессiка.

– Тому що такi правила, – пояснила Емма.

Коли нарештi настав перший день навчання, Емма поглядала на сина, дивуючись, куди подiлися всi цi роки. Вiн був одягнений у червоний блейзер, червону шапчину та сiрi фланелевi шорти. Навiть його взуття сяяло. Це ж був перший день навчання. Джессiка стояла на порозi й махала на прощання, коли машина iхала до вхiдноi брами. Потiм вона сiла на горiшню сходинку i вирiшила чекати, доки Себастьян повернеться.

Себастьян просив, аби мати з батьком не проводжали його до школи. Коли Гаррi запитав про причину, то отримав вiдповiдь:

– Не хочу, щоб iншi хлопцi бачили, як мене цiлуе мама.

Гаррi, можливо, заперечив би, якби не згадав свiй перший день у школi Святого Беди. Тодi вони iз матiр’ю приiхали трамваем iз Стiлл-Гаус-лейн, i вiн запитав, чи можна вийти зупинкою ранiше та пройтися останнi сто ярдiв, щоб iншi хлопцi не зрозумiли, що вони не мають власного автомобiля. А коли вже були за пiвсотнi ярдiв вiд шкiльних ворiт, хоча вiн i дозволив iй себе поцiлувати, та швидко попрощався i покинув маму стояти там саму. Коли ж уперше пiдiйшов до ворiт школи Святого Беди, то побачив, як його майбутнiх однокласникiв висаджують iз таксi й автiвок – один навiть приiхав у «роллс-ройсi», яким кермував шофер у лiвреi.

Перша нiч не вдома для Гаррi також була важка, але, на вiдмiну вiд Джессiки, це сталося тому, що вiн зроду не спав у кiмнатi з iншими дiтьми.

Але ця наука пiшла йому на користь, адже хлопець опинився поруч iз Беррiнгтоном iз одного боку i Дiкiнсом iз iншого. Йому лише не пощастило зi старостою спальнi. Алекс Фiшер кожну другу нiч першого тижня перiщив його капцями за будь-яку провину за те, що Гаррi був сином вантажника i тому не гiдний навчатися в тiй же школi, що i Фiшер, син рiелтора. Гаррi iнодi мiркував, що сталося з Фiшером пiсля того, як вiн закiнчив школу Святого Беди. Вiн знав, що його з Джайлзом шляхи перетнулися пiд час вiйни, коли вони служили в одному полку в Тобруку, i припустив, що Фiшер усе ще мав би жити у Бристолi, адже якось навiть бачив його на зустрiчi випускникiв школи.

Принаймнi Себастьян мiг приiхати до школи на автомобiлi, та й «проблеми Фiшера» не зазнае, адже повертатиметься до Беррiнгтон-холу щовечора. Та навiть тодi, як пiдозрював Гаррi, його синовi не поведеться у школi Святого Беди легше, нiж йому, навiть якщо для цього буде зовсiм iнша причина.

Коли Гаррi зупинився бiля шкiльних ворiт, Себастьян вискочив назовнi iще до того, як водiй встиг натиснути на гальма.

Гаррi спостерiгав, як його син пробiгае крiзь ворота i зникае в юрмищi червоних блейзерiв, в якому його не вiдрiзнити вiд сотнi iнших хлопцiв. Син жодного разу не озирнувся, i Гаррi був змушений прийняти, що старий лад змiнюеться, поступаючись мiсцем новому.

Вiн повiльно iхав назад до Беррiнгтон-холу, обмiзковуючи наступний роздiл своеi новоi книги. Чи не настав час Вiльяму Ворвiку отримати пiдвищення?

Пiд’iхавши до будинку, вiн помiтив Джессiку, яка сидiла на горiшнiй сходинцi. Коли зупинив машину, чоловiк усмiхнувся. Але коли вибрався назовнi, то перше, що почув, було:

– А де Себ?


* * *

Щодня, доки Себастьян був у школi, Джессiка занурювалася у свiй власний свiт. Поки вона чекала, коли брат повернеться додому, вона читала Вiнстону про iнших тварин, Вiннi Пуха, пана Жабку, бiлого кролика, мармеладного кота Орландо та крокодила, що проковтнув годинник.

Коли Вiнстон «засинав», дiвчинка вкладала його до лiжка, поверталася до мольберта i малювала. Знову i знову. Як колись зауважила Емма, свою дитячу кiмнату Джессiка перетворила на художню студiю. Пiсля того як вона замалювала кожен аркуш паперу, який потрапив до ii рук, зокрема й старi рукописи Гаррi (новi доводилося тримати замкненими) олiвцем, кольоровою крейдою або фарбами, вона взялася «ремонтувати» стiни своеi кiмнати.

Гаррi не хотiв стримувати ii захоплення, однак довелося нагадати Еммi, що Беррiнгтон-хол не iхнiй дiм i, можливо, iм варто було б проконсультуватися з Джайлзом, перш нiж донька не вибралася за межi дитячоi кiмнати i не виявила, скiльки ще е незайманих стiн у будинку.

Але Джайлз був настiльки зачарований новою мешканкою Беррiнгтон-холу, що заявив, що не заперечуватиме, якщо вона замалюе весь будинок усерединi та й зовнi також.

– Заради Бога, не заохочуй ii, – благала Емма. – Себастьян уже попросив ii перефарбувати його кiмнату.

– А коли ти намiряешся сказати iй правду? – запитав Джайлз, сiдаючи вечеряти.

– Ми не можемо завчасу казати iй, – пояснив Гаррi. – Зрештою, Джессiцi лише шiсть, i вона ще не дуже звикла до нас.

– Ну, не вiдкладайте це занадто довго, – попередив Джайлз, – бо вона вже дивиться на вас iз Еммою як на своiх батькiв, на Себа, як на брата, а мене називае дядьком Джайлзом, тодi як насправдi вона моя зведена сестра i тiтка Себа.

Гаррi засмiявся.

– Гадаю, потрiбен ще якийсь час, перш нiж вона почне розумiти.

– Сподiваюся, що iй нiколи не доведеться, – втрутилася Емма. – Не забувай, що вона знае лише те, що ii справжнi батьки померли. Навiщо це мiняти, якщо лише ми втрьох знаемо правду?

– Не варто недооцiнювати Себастьяна. Вiн уже на пiвдорозi до викриття.




7


Гаррi з Еммою дуже здивувалися, коли iх запросили до директора на чай наприкiнцi першого семестру навчання Себастьяна, i хутко виявили, що це не соцiальний захiд.

– Ваш син трохи вiдлюдькуватий, – заявив доктор Гедлi, коли секретарка налила iм по горнятку чаю i вийшла з кiмнати. – Насправдi вiн швидше познайомиться з хлопцем з-за кордону, нiж iз кимось, хто все життя прожив у Бристолi.

– Чому так сталося? – стурбувалася Емма.

– Хлопцi з далеких берегiв зроду не чули про пана та панi Гаррi Клiфтон або його знаменитого дядька Джайлза, – пояснив директор. – Але, як це часто бувае, це й на краще, бо ми виявили, що Себастьян мае природний хист до вивчення мов, який за звичайних обставин мiг i не проявитися. Насправдi вiн единий учень у школi, який може спiлкуватися з Лу Янгом його рiдною мовою.

Гаррi засмiявся, але Емма помiтила, що керiвник залишився серйозним.

– Однак, – продовжував доктор Гедлi, – може виникнути проблема, коли Себастьяну доведеться складати вступнi iспити до Бристольськоi гiмназii.

– Але ж у нього хорошi успiхи в англiйськiй, французькiй i латинськiй, – гордо заявила Емма.

– І вiн набрав сто вiдсоткiв у математицi, – додав Гаррi.

– Це правда, i все це дуже похвально, але, на жаль, водночас вiн суттево вiдстае з iсторii, географii та природничих наук, а всi вони е обов’язковими предметами. Якщо вiн не зможе набрати прохiдний бал по двох або й бiльше з цих дисциплiн, його кандидатуру гiмназiя вiдсiе автоматично, що, як я знаю, було б великим розчаруванням для вас обох i для його дядька також.

– Великим розчаруванням – ще м’яко сказано, – зауважив Гаррi.

– Саме так, – погодився доктор Гедлi.

– А вони роблять винятки з правил? – озвалася Емма.

– Можу пригадати лише один такий випадок, вiдколи перебуваю на своiй посадi, – мовив директор. – І це було для хлопчика, котрий набивав сотню щосуботи упродовж лiтнього перiоду.

Гаррi засмiявся, згадавши, як сидiв на травi та спостерiгав, як Джайлз набирае очки, долаючи кожного з них:

– Тож нам просто доведеться переконатися, що вiн усвiдомлюе наслiдки падiння нижче прохiдного балу з двох обов’язкових предметiв.

– Рiч не в тiм, що вiн недостатньо здiбний, – правив свое керiвник, – але якщо предмет йому не цiкавий, то вiн швидко йому набридае. Іронiя полягае в тому, що з його талантом до мов йому б плисти до Оксфорда. Але ми все ще мусимо переконатися, що вiн довеслуе до Бристольськоi гiмназii.


* * *

Пiддавшись вмовлянням батька та пiдкупу бабусi, Себастьян за кiлька мiсяцiв таки зумiв покращити своi знання з двох iз трьох обов’язкових предметiв. Вiн втямив, що один йому дозволили завалити, тож обрав природничi науки.

Наприкiнцi другого класу навчання Себастьяна директор уже був упевнений, що хлопчик докладе трохи бiльше зусиль задля прохiдного балу в п’ятьох iз шести предметiв на iспитах. Та вiн знову збайдужiв до природничих наук. Гаррi з Еммою все ще сподiвалися та намагалися заохотити Себастьяна триматися на рiвнi. І директор, можливо, мав би рацiю у своiй оптимiстичнiй оцiнцi, якби не два випадки, якi сталися пiд час останнього року навчання Себастьяна.




8


– Це книжка твого батька?

Себастьян кинув погляд на стосик романiв, акуратно складених у вiтринi книгарнi. Заголовок одного звучав так: «Спиток – не збиток», автор Гаррi Клiфтон, три шилiнги i шiсть пенсiв. Остання пригода Вiльяма Ворвiка».

– Атож, – гордо зiзнався Себастьян. – Хочеш ii?

– Так, будь ласка, – попросив Лу Янг.

Себастьян пробрався до магазину, товариш за ним. На столi бiля входу стояли високi стоси з останнiм твором його батька в твердiй палiтурцi, оточеним м’якими обкладинками «Справи слiпого свiдка» та «Хто не ризикуе», перших двох романiв iз серii про Вiльяма Ворвiка.

Себастьян передав Лу Янгу по примiрнику кожного з трьох романiв. До них швидко приедналися кiлька його однокласникiв, i вiн дав кожному з них по примiрнику останньоi книги, а в деяких випадках – i двох iнших. Стосик стрiмко зменшився, коли чоловiк середнього вiку вибiг iз-за стiйки, схопив Себастьяна за комiр i потягнув за собою.

– Що ти в бiса робиш?! – заверещав вiн.

– Усе гаразд, – сказав Себастьян, – це книжки мого батька!

– Тепер я почув усе, що треба, – додав управитель, коли тягнув у службове примiщення Себастьяна, який протестував i впирався. Вiн кинув своему помiчниковi: – Телефонуй у полiцiю. Я спiймав цього злодiя на гарячому. Потiм пiди поглянути, чи можна вiдiбрати книжки, з якими повтiкали його друзi.

Управитель затягнув Себастьяна до свого кабiнету та штовхнув його на стару канапу, набиту кiнським волосом.

– Навiть не думай про втечу, – застерiг вiн, виходячи з кабiнету i надiйно зачиняючи за собою дверi.

Себастьян почув, як у замку обернули ключ. Вiн пiдвiвся, пiдiйшов до столу управителя, взяв книжку, сiв i став читати. Вiн саме дiйшов до дев’ятоi сторiнки i нагадував Рiчарда Ганна[12 - Рiчард Кеннет Ганн (1871–1961) – британський боксер, чемпiон лiтнiх Олiмпiйських iгор 1908 року.], коли дверi вiдчинилися i повернувся управитель iз переможною посмiшкою на обличчi.

– Ось вiн, старший iнспекторе, я спiймав злодiя на гарячому.

Старший iнспектор Блейкмор намагався зберегти незворушний вигляд, коли директор додав:

– Вiн хотiв мене переконати, що це книжки його батька.

– Вiн сказав правду, – видихнув Блейкмор. – Це син Гаррi Клiфтона.

Суворо глипнув на Себастьяна i додав:

– Але це не дае тобi права вчиняти таке, юначе.

– Навiть якщо його батько Гаррi Клiфтон, я все одно втратив один фунт i вiсiмнадцять шилiнгiв, – бiдкався управитель. – Що ви маете намiр iз цим зробити? – додав вiн, звинувачувально вказуючи пальцем на Себастьяна.

– Я вже зв’язався iз паном Клiфтоном, – вiдповiв Блейкмор, – тож не думаю, що мине багато часу, перш нiж ви отримаете вiдповiдь на це запитання. Поки ми його чекаемо, пропоную вам пояснити його синовi основи економiки у галузi книготоргiвлi.

Управитель виглядав трохи спантеличеним й у задумi сiв на край свого столу.

– Коли твiй батько пише книгу, – сказав вiн, – його видавцi платять йому аванс, а потiм вiдсоток вiд цiни, вказанiй на обкладинцi, за кожен проданий примiрник. У випадку твого батька, гадаю, це приблизно десять вiдсоткiв. Видавець також повинен заплатити своiм працiвникам, редакторам i рекламiстам, друкарям, а ще витрачатися на рекламу та розповсюдження.

– А скiльки ви отримуете за кожну книжку? – запитав Себастьян.

Блейкмор не мiг дочекатися вiдповiдi на це запитання. Управитель повагався, перш нiж сказати:

– Близько третини цiни, вказаноi на обкладинцi.

Очi Себастьяна звузилися:

– Отже, мiй батько отримуе лише десять вiдсоткiв за кожну книжку, а ви – тридцять три?

– Еге ж, але я маю платити за оренду примiщення та податки, а також заробiтну плату своему персоналу, – спробував захищатися управитель.

– Тож моему батьковi було б дешевше повернути книжки, нiж заплатити вам повну суму, вказану на обкладинцi?

Головний iнспектор пошкодував, що сера Волтера Беррiнгтона вже немае серед живих. Йому б сподобалася ця бесiда.

– Може, ви могли б менi сказати, сер, – продовжував Себастьян, – скiльки книжок слiд повернути.

– Вiсiм в оправi й одинадцять у м’якiй палiтурцi, – вiдказав управитель, коли Гаррi заходив у примiщення.

Старший iнспектор Блейкмор пояснив йому, що сталося, перш нiж додати:

– Цьго разу я не маю намiру притягати хлопця за крадiжку, пане Клiфтон, обмежуся лише попередженням. Я залишу вам, пане, подбати про те, щоб вiн надалi бiльше не робив нiчого безвiдповiдального.

– Певна рiч, старший iнспекторе, – пообiцяв Гаррi. – Дуже вдячний вам i попрошу своiх видавцiв негайно ж вiдшкодувати нестачу книжок. А у тебе, хлопче, кишенькових грошей не буде доти, доки не повернеться кожен втрачений пенс, – додав вiн, звертаючись до Себастьяна.

Той закусив губу.

– Дякую, пане Клiфтон, – сказав управитель i дещо сором’язливо додав: – Якщо ви вже тут, сер, чи не будете такi люб’язнi пiдписати решту примiрникiв?


* * *

Коли Елiзабет, матiр Емми, лягла в лiкарню на обстеження, то спробувала запевнити доньку, що хвилюватися нема про що, i попросила нiчого не розповiдати Гаррi або дiтям, оскiльки це тiльки даремно iх зворохобить.

Та це, певна рiч, викликало неспокiй самоi Емми, i як тiльки вона повернулася до Беррiнгтон-холу, то зателефонувала Джайлзу в Палату громад, а потiм i своiй сестрi до Кембриджу. Тi обое кинули все i наступним же потягом примчали до Бристоля.

– Будемо сподiватися, що наробила галасу з нiчого, – сказала Емма, забираючи iх iз Темпл-Мiдс.

– Будемо сподiватися, що ти й справдi пореш гарячку, – погодилася Грейс.

Джайлз у задумi задивився у вiкно, коли вони мовчки iхали до лiкарнi.

Ще до того як доктор Лонгборн зачинив дверi свого кабiнету, Емма вiдчула, що новина не буде доброю.

– Хотiв би знайти простий спосiб сказати вам це, – почав фахiвець, коли вони сiли, – але боюся, що такого немае. Доктор Реберн, котрий лiкував вашу матiр упродовж кiлькох рокiв, проводив планову перевiрку i коли отримав результати своiх тестiв, то передав iх менi, щоб я мiг провести детальнiше обстеження.

Емма стиснула п’ястуки, як школярка, що ранiше робила, коли нервувала або переживала проблеми.

– Вчора, – продовжив доктор Лонгборн, – я отримав результати з клiнiчноi лабораторii. Вони пiдтвердили пiдозри доктора Реберна: у вашоi матерi рак молочноi залози.

– Це можна вилiкувати? – миттю вiдреагувала Емма.

– Ще не створили лiки для людей ii вiку, – зiтхнув доктор Лонгборн. – Ученi сподiваються на прорив у майбутньому, але боюся, що це задовго для вашоi матерi.

– Ми можемо щось зробити? – запитала Грейс.

Емма узяла сестру за руку.

– Тепер iй знадобиться вся любов i пiдтримка, яку iй може забезпечити сiм’я. Елiзабет – чудова жiнка, i, зрештою, пiсля всього, що вона пережила, вона заслуговуе на краще. Але вона нiколи не скаржилася, це не ii стиль. Вона типова Гарвi.

– І скiльки вона ще буде з нами? – поцiкавилася Емма.

– Боюся, – сказав доктор Лонгборн, – що йдеться про кiлька тижнiв, а не мiсяцiв.

– Тодi е дещо, що я маю iй розказати, – озвався Джайлз, який до цього мовчав.


* * *

Інцидент iз крадiжкою, про який стало вiдомо у школi Святого Беди, перетворив Себастьяна з маленького самiтника на щось схоже на народного героя, i хлопцi, якi ранiше його не помiчали, тепер просили приеднатися до iхнiх гуртiв. Гаррi вже почав вiрити, що це може стати поворотним моментом у життi сина, але коли сказав Себастьяну, що його бабусi лишилося жити всього кiлька тижнiв, хлопчик знову замкнувся в собi.

Джессiка розпочала свое навчання у «Червоних дiвах». Вона працювала набагато стараннiше, нiж Себастьян, але все одно не вважалася найкращою у жодному з предметiв. Учителька малювання сказала Еммi, що шкодуе, що живопис не визнають провiдним предметом, адже Джессiка у вiсiм рокiв мае бiльше талантiв, нiж вона сама на останньому курсi в коледжi.

Емма вирiшила не переказувати цю розмову Джессiцi, а дозволити дитинi самiй дiзнатися, наскiльки вона талановита, коли настане час. Себастьян регулярно казав сестрi, що вона генiй, але що вiн мiг про це знати? Вiн вважав, що й Стенлi Метьюз[13 - Сер Стенлi Метьюз (1915–2000) – один iз найвiдомiших англiйських футболiстiв; перший англiець, посвячений в лицарi за видатнi досягнення у футболi.] – генiй.

За мiсяць Себастьян провалив три контрольнi роботи, лише за тиждень до вступних iспитiв до гiмназii! Нi Гаррi, нi Емма не наважилися карати його, доки вiн переживав теперiшнiй стан своеi бабусi. Син супроводжував Емму до лiкарнi щодня пiсля того, як мама забирала його зi школи, сiдав на краечок лiжка бабусi та читав iй ii улюблену книжку, поки вона не засинала.

Джессiка щодня присвячувала бабусi новий малюночок, а на ранок вiдносила його до лiкарнi, перед тим як Гаррi вiдвозив ii до школи. До кiнця навчання на стiнах ii приватноi галереi залишилося лише кiлька порожнiх плям.

Джайлз пропустив кiлька тричi пiдкреслених повiдомлень[14 - Сповiщення особливоi важливостi, що вимагае жорсткого дотримання партiйноi дисциплiни.], Грейс – кiлька навчальних семiнарiв, Гаррi – термiни здавання рукопису, а Емма iнколи не вiдповiдала на щотижневi листи Сайруса Фельдмана. Але саме Себастьян найчастiше прагнув бачити Елiзабет. Гаррi не був упевнений, хто отримував бiльше користi вiд цих вiдвiдин – його син чи теща.


* * *

Не дуже допомагало те, що Себастьяну треба було складати вступнi iспити до Бристольськоi гiмназii, коли життя його бабусi згасало.

Результат, як i передбачав директор школи Святого Беди, був неоднозначний. Його латина, французька, англiйська та математика виявилися на рiвнi стипендiй, та вiн заледве отримав прохiдний бал iз iсторii, невдало здав географiю i набрав лише дев’ять вiдсоткiв iз природничих наук.

Доктор Гедлi зателефонував Гаррi до Беррiнгтон-холу вже за хвилину пiсля того, як результати вивiсили на дошку оголошень школи.

– Я приватно переговорив iз Джоном Гарреттом, який займае таку ж посаду в гiмназii, – повiдомив вiн, – i нагадав йому, що Себастьян набрав сто вiдсоткiв з латини та математики, i майже напевно проявить здiбностi до того часу, коли настане час вступати до унiверситету.

– Ви також можете йому нагадати, – додав Гаррi, – що ми з його дядьком також навчалися в цьому закладi, а його дiдусь, сер Волтер Беррiнгтон, був головою опiкунськоi ради.

– Не думаю, що йому слiд про це нагадувати, – зауважив Гедлi. – Але зазначу, що бабуся Себастьяна перебувала в лiкарнi, коли вiн здавав iспити. Все, що ми можемо зробити, це сподiватися, що вiн пiдтримае мою позицiю.

Вiн так i зробив. Наприкiнцi тижня доктор Гедлi викликав Гаррi, щоб поiнформувати, що директор гiмназii рекомендував правлiнню, що, незважаючи на те, що Себастьян не склав iспити з двох обов’язкових дисциплiн, йому все ж варто запропонувати мiсце в закладi на Михайлiв триместр[15 - Навчання в деяких англiйських школах розпочинають у жовтнi, коли Церкви захiдного обряду вiдзначають свято Архангела Михаiла.].

– Спасибi, – подякував Гаррi. – Це перша добра новина для мене за кiлька тижнiв.

– Але, – додав Гедлi, – вiн нагадав менi, що це буде вирiшувати опiкунська рада.


* * *

Гаррi був останнiм, хто вiдвiдав Елiзабет цього вечора, й уже ось-ось намiрявся йти, коли вона прошепотiла:

– Можеш затриматися ще на кiлька хвилин, любий? Менi треба дещо з тобою обговорити.

– Авжеж, певна рiч, – погодився Гаррi, сiдаючи на край лiжка.

– Я провела весь ранок iз Десмондом Сiддонсом, нашим сiмейним юристом, – подiлилася Елiзабет, затинаючись на кожному словi, – i хотiла б повiдомити, що я змiнила заповiт, бо не можу змиритися з думкою про цю жахливу жiнку Вiрджинiю Фенвiк, котра може захапати мое майно.

– Не думаю, що це досi становить проблему. Ми не бачили й не чули про Вiрджинiю вже кiлька тижнiв, тому припускаю, що все скiнчено.

– Причина того, що ти не бачив i не чув про неi увесь цей час, Гаррi, полягае в тому, що вона хоче, щоб я повiрила, що все скiнчено. Вона не випадково зникла з мiсця подii лише через кiлька днiв пiсля того, як Джайлз дiзнався, що менi недовго залишилось жити.

– Я впевнений, що ви даремно переживаете, Елiзабет. Не вiрю, що навiть Вiрджинiя може бути такою гидкою.

– Мiй любий Гаррi, ти завжди всiм вiриш, бо маеш доб- ре серце. Еммi дуже пощастило, коли вона познайомилася з тобою.

– Приемно таке чути, Елiзабет, але я впевнений, що з часом…

– Це едине, чого у мене немае.

– Тодi, можливо, варто попросити Вiрджинiю завiтати до вас?

– Я кiлька разiв давала зрозумiти Джайлзу, що хотiла б iз нею зустрiтися, але щоразу отримувала все дивнiшi вiдмовки. Чому це, як гадаеш? Не поспiшай вiдповiдати, Гаррi, бо ти будеш останнiм, хто дiзнаеться, яка Вiрджинiя насправдi. І можеш бути впевненим, що вона не дiятиме до мого похорону.

Тiнь посмiшки лягла на обличчя Елiзабет перед тим, як вона додала:

– Але у мене е одна карта в рукавi, яку я маю намiр розiграти, коли мене опустять у могилу i коли моя душа повернеться як янгол помсти.

Гаррi не перебивав Елiзабет, коли вона вiдкинулася на подушку i з усiею енергiею, на яку була спроможна, витягла з-пiд подушки конверт.

– А тепер послухай мене уважно, Гаррi, – сказала вона. – Ти обов’язково маеш виконати всi моi вказiвки з цього листа.

Жiнка вхопила зятя за руку.

– Якщо Джайлз не погодиться з моею останньою волею…

– Але чому б йому це робити?

– Тому що вiн Беррiнгтон, а Беррiнгтони завжди були слабкi, коли йшлося про жiнок. Отже, якщо вiн оскаржить мiй останнiй заповiт, – повторила вона, – ти будеш змушений вiддати цей конверт суддi, якого призначать вирiшувати, хто з членiв сiм’i успадкуе мое майно.

– А якщо вiн цього не зробить?

– Тодi документ треба знищити, – пояснила Елiзабет, ii дихання стало слабшим. – Ти не повинен сам його вiдкривати й нiколи не кажи Джайлзу та Еммi про його iснування, – жiнка мiцно стиснула руку молодика й майже нечутно прошепотiла: – Тепер настав час дати менi твое чесне слово, Гаррi Клiфтон, адже я знаю, чого навчив тебе Старий Джек: слово треба тримати завжди.

– Даю слово, – сказав Гаррi i поклав конверт у внутрiшню кишеню пiджака.

Елiзабет розслабила хватку й знову опустилася на подушку iз задоволеною посмiшкою на вустах. Вона так i не дiзналася, чи уникнув Сiднi Картон[16 - Персонаж «Повiстi двох мiст» Чарлза Дiккенса.] гiльйотини.


* * *

Гаррi вiдкрив пошту, поки снiдав.



«Бристольська гiмназiя,

Юнiверсiтi-роуд,

Бристоль

27 липня 1951 року

Шановний пане Клiфтон,

Зi жалем повiдомляемо, що вашого сина Себастьяна не…»


Гаррi вискочив з-за обiднього столу i поквапився до телефону. Вiн набрав номер, вказаний унизу листа.

– Приймальня директора, – вiдповiв голос.

– Чи можу я поговорити з паном Гарреттом?

– Назвiться, будь ласка.

– Гаррi Клiфтон.

– Перемикаю, сер.

– Доброго ранку, директоре. Мене звати Гаррi Клiфтон.

– Доброго ранку, пане Клiфтон. Я очiкував вашого дзвiнка.

– Не можу повiрити, що рада прийняла таке необгрунтоване рiшення.

– Вiдверто кажучи, пане Клiфтон, я також, особливо пiсля того, як особисто просив про вашого сина.

– Яку причину вони назвали для вiдмови?

– Вони не зобов’язанi робити виняткiв для учня, який не змiг отримати прохiдний бал iз двох обов’язкових предметiв.

– Це була едина iхня причина?

– Нi, – зiзнався директор школи. – Один iз членiв ради згадав про те, що вашого сина затримувала полiцiя за крадiжку.

– Але iснуе цiлком невинне пояснення цього iнциденту, – не вгавав Гаррi, намагаючись не втратити самовладання.

– Не сумнiваюся, що iснуе, – сказав Гаррет, – але наш новий голова не взяв його до уваги.

– Тодi вiн буде наступним, кому я зателефоную. Як його прiзвище?

– Майор Алекс Фiшер.




Джайлз Беррiнгтон 1951–1954





9


Джайлз дуже зрадiв, хоча й не був здивований, коли знайшов цей парафiяльний костел Святого Ендрю, в якому виходила замiж Елiзабет Гарвi, а також хрестили трьох ii дiтей. Тепер вiн був переповнений родиною, друзями та шанувальниками.

Вшанування превелебного Дональдсона нагадало всiм, скiльки Елiзабет Беррiнгтон зробила для мiсцевоi громади. За його словами, без ii щедростi вiдновлення церковноi вежi було б неможливим. Священник продовжив розповiдати громадi, скiльки людей далеко за межами цих стiн отримали користь вiд ii мудростi та проникливостi, коли вона була покровителькою мiсцевого шпиталю, та про роль, яку вона вiдiграла як голова своеi сiм’i пiсля смертi лорда Гарвi. Джайлзу полегшало, як i, без сумнiву, бiльшостi присутнiх, коли вiкарiй не згадав його батька.

Превелебний Дональдсон закiнчив свiй панегiрик словами:

– Життя Елiзабет обiрвала передчасна смерть у п’ятдесят один рiк, але не варто сумнiватися у волi Господа нашого.

Пiсля того як священник повернувся на свою лаву, Джайлз i Себастьян прочитали уривки «Добрий самаритянин» i «Нагiрна проповiдь» вiдповiдно, а Емма з Грейс продекламували вiршi улюблених поетiв своеi матерi. Емма обрала Шеллi:

Спiвуча голосiльнице, ридай,
Хто ще, як вiн, жадати смiв вершини?
Щасливi, хто життя прожив, мов Рай,
Чие крiзь часу нiч ще свiтло лине[17 - Переклад Олександра Мокровольського.].

Грейс прочитала з Кiтса:

Не про життя гадай, про вiчну тьму!
Той нiжний звук не для його ушей!
Вiн далi йде, в самотню клiть нiму,
Й сiдае в попiл, щоб у вечiр цей
Прощення вимолить за всi грiхи людей[18 - Переклад Василя Мисика.].

Коли громада потягнулася з церкви, кiлька людей запитали, хто та приваблива жiнка, котра йде попiдруч iз сером Джайлзом. Гаррi навiть подумати не мiг, що передбачення Елiзабет може здiйснитися. Одягнена цiлком у чорне, Вiрджинiя стояла праворуч вiд Джайлза, коли труну Елiзабет опускали в могилу. Гаррi пригадав слова тещi: «Але у мене е один козир у рукавi».

Пiсля закiнчення парастасу сiм’i та кiльком близьким друзям запропонували приеднатися до Джайлза, Емми та Грейс у Беррiнгтон-холi для того, що iрландцi назвали б поминками. Вiрджинiя спритно переходила в скорботi вiд одного до iншого, поводячись так, нiби вона вже господиня в цьому будинку. Джайлз, здавалося, нiчого не помiчав, а якщо й помiчав, то явного несхвалення не виказував.

– Вiтаю, я ледi Вiрджинiя Фенвiк, – повiдомила вона, коли вперше зустрiла маму Гаррi. – А ви хто?

– Я панi Голкомб, – вiдповiла Мейзi. – Гаррi – мiй син.

– О, так, звiсно, – схаменулася Вiрджинiя. – Ви офiцiантка чи щось таке?

– Я управителька «Гранд-готелю» у Бристолi, – виправила ii Мейзi, нiби маючи справу з набридливим клiентом.

– Певна рiч, так i е. Але менi знадобиться трохи часу, щоб звикнути до думки, що деякi жiнки працюють. Розумiете, в моiй родинi жiнки нiколи не працювали, – патякала Вiрджинiя, вправно просуваючись далi, й Мейзi не встигла iй вiдповiсти.

– Хто ви така? – поцiкавився Себастьян.

– Я ледi Вiрджинiя Фенвiк, а ти хто, юначе?

– Себастьян Клiфтон.

– Так-так. Твоему батьковi вже вдалося знайти школу, яка тебе прийме?

– З вересня я навчатимусь у школi абатства Бiчкрофт, – не здавався Себастьян.

– Непогана школа, – вiдповiла Вiрджинiя, – але навряд чи найкраща. Моi трое братiв навчалися в Герроу, як i останнi сiм поколiнь Фенвiкiв.

– А в яку школу ходили ви? – запитав Себастьян, коли до нього пiдбiгла Джессiка.

– Ти не бачив Констебла[19 - Джон Констебл (1776–1837) – англiйський художник-пейзажист.], Себе? – поцiкавилася вона.

– Дiвчинко, не перебивай мене, коли я розмовляю, – обурилася Вiрджинiя. – Це дуже невиховано.

– Даруйте, панно, – вибачилася Джессiка.

– Я не «панна», до мене треба звертатися «ледi Вiрджинiя».

– Ви не бачили Констебла, ледi Вiрджинiя? – запитала Джессiка.

– Бачила, i вiн вигiдно вирiзняеться серед тих трьох, що е в нашiй сiмейнiй колекцii. Але йому далеко до нашого Тернера. Ви чули про Тернера?

– Аякже, ледi Вiрджинiя, – сказала Джессiка. – Джозеф Меллорд Вiльям Тернер, можливо, найкращий акварелiст своеi епохи.

– Моя сестра – художниця, – пояснив Себастьян. – Гадаю, що вона не згiрша за Тернера.

Джессiка захихотiла:

– Даруйте, ледi Вiрджинiя, мама часто нагадуе, що брат мае схильнiсть до перебiльшення.

– Ясно, – сказала Вiрджинiя, залишивши дiтей, аби знайти Джайлза, оскiльки вiдчула, що настав час гостям розходитися.

Джайлз супроводжував вiкарiя до дверей, що решта гостей сприйняла як знак прощатися. Коли вiн зачинив дверi востанне, то полегшено зiтхнув i повернувся до вiтальнi, щоб приеднатися до сiм’i.

– Гадаю, все вiдбулося добре, наскiльки можна очiкувати за таких обставин, – промовив вiн.

– Дехто поставився до цього, як до бенкету, а не як до поминок, – зауважила Вiрджинiя.

– Не заперечуеш, друзяко, – звернувся Джайлз до Гаррi, – щоб ми перевдягалися на вечерю? Вiрджинiя завжди так робить.

– Не можна дозволяти собi порушувати соцiальнi стандарти, – заявила Вiрджинiя.

– Мiй батько завжди дотримувався соцiальних стандартiв, – не стрималася Грейс, через що Гаррi ледве стримав смiх. – Але боюся, що вам доведеться обiйтися без мене. Маю повертатися до Кембриджу, щоб пiдготуватися до колоквiуму. У будь-якому разi, – додала вона. – Я прийшла одягненою на похорон, а не на вечерю. Не треба мене проводжати.


* * *

Коли Гаррi з Еммою спустилися на вечерю, Джайлз уже чекав у вiтальнi.

Марсден налив кожному сухого хересу, а потiм вийшов iз кiмнати, щоб перевiрити, чи все вiдбуваеться за графiком.

– Сумний привiд, – сказав Гаррi. – Вип’емо за шляхетну ледi.

– За шляхетну ледi, – повторили Джайлз iз Еммою, пiдiймаючи келихи.

Аж тут у вiтальнi з’вилася Вiрджинiя.

– Ви не про мене випадково балакали? – запитала вона без натяку на iронiю.

Джайлз засмiявся, тодi, як Емма могла тiльки милуватися чудовою барвистою шовковою сукнею, яка змiтала всi сумнi вранiшнi спогади. Вiрджинiя торкнулася свого намиста з дiамантами та рубiнами, щоб переконатися, що Емма його не пропустила.

– Яка гарна прикраса, – знайшлася Емма, коли Джайлз вручив Вiрджинii джин iз тонiком.

– Спасибi, – подякувала Вiрджинiя. – Воно належало моiй прабабусi, герцогинi Вестморлендськiй, а вона заповiла його менi. Марсдене, – звернулася вона до мажордома, який щойно повернувся, – квiти в моiй кiмнатi починають в’янути. Можливо, ви могли б iх замiнити до того, як я ляжу спати сьогоднi ввечерi.

– Безумовно, мiледi. Коли будете готовi, сер Джайлз, вечеря на столi.

– Не знаю, як ви, – сказала Вiрджинiя, – але я голодна. Може, ходiмо?

Не чекаючи вiдповiдi, вона вхопила Джайлза за лiкоть i вивела iх усiх iз кiмнати.

Пiд час трапези Вiрджинiя частувала присутнiх розповiдями про своiх предкiв, представляючи iх чи не кiстяком Британськоi iмперii. Генерали, епископи, мiнiстри i, певна рiч, кiлька паршивих овець, як вона зiзналася, та, мабуть, кожна сiм’я мае одну чи двi таких? Краля ледве перевела подих, коли скiнчили десерт, а Джайлз повiдомив сенсацiю.

Вiн постукав ложкою по келиху з вином, аби переконатися, що привернув увагу кожного.

– Маю подiлитися з вами чудовими новинами, – заявив вiн. – Вiрджинiя надала менi велику честь, погодившись стати моею дружиною.

Запанувала незручна тиша, поки Гаррi нарештi не вичавив:

– Вiтаю.

Еммi якось вдалося зобразити слабку посмiшку. Коли Марсден вiдкоркував пляшку шампанського i наповнив келихи, Гаррi не мiг не подумати, що Елiзабет пробула в могилi лише кiлька годин, а Вiрджинiя вже здiйснила ii пророцтво.

– Певна рiч, щойно ми одружимося, – заторохтiла Вiрджинiя, ласкаво торкнувшись щоки Джайлза, – тут неодмiнно вiдбудеться кiлька змiн. Але не можу собi уявити, щоб це стало несподiванкою, – сказала вона, тепло всмiхаючись Еммi.

Джайлза настiльки зачаровувало кожне ii слово, що вiн просто схвально кивав щоразу, коли краля закiнчувала речення.

– Ми з Джайлзом, – продовжила вона, – плануемо переiхати до Беррiнгтон-холу вже незабаром пiсля того, як поберемося, але з огляду на загальнi вибори весiлля доведеться вiдкласти на кiлька мiсяцiв, що дасть вам бiльш нiж достатньо часу, щоб знайти собi житло.

Емма поставила келих iз шампанським i поглянула на брата, але той вiдвернувся.

– Я впевнений, що ти зрозумiеш, Еммо, – сказав вiн, – що ми хотiли б розпочати наше подружне життя з Вiрджинiею як господинею Беррiнгтон-холу.

– Це природно, – визнала Емма. – Чесно кажучи, буду дуже рада повернутися в нашу садибу, де я провела стiльки щасливих дитячих рокiв.

Вiрджинiя глипнула на свого нареченого.

– До речi, – врештi-решт спромiгся Джайлз. – Я мав намiр подарувати садибу Вiрджинii як весiльний презент.

Емма з Гаррi перезирнулися, але перш нiж хтось iз них повернув собi дар мови, Вiрджинiя зронила:

– У мене е двi лiтнi тiтки, обидвi нещодавно овдовiли. Їм там буде дуже зручно.

– Джайлзе, ти навiть не подумав, що може бути зручним для мене з Гаррi? – поцiкавилася Емма, пильно споглядаючи на свого брата.

– Можливо, ви могли б переiхати до одного з котеджiв у маетку? – запропонував Джайлз.

– Не думаю, що це гарна думка, коханий, – втрутилася Вiрджинiя, взявши молодика за руку. – Не треба забувати, що я планую провадити велике господарство, вiдповiдно до мого статусу доньки графа.

– Не маю бажання жити в якомусь котеджi в маетку, – виплюнула слова Емма. – Ми можемо дозволити собi придбати власну домiвку, дякую.

– Я впевнена, що можете, люба моя, – патякала Вiрджинiя. – Зрештою, Джайлз менi казав, що Гаррi досить успiшний автор.

Емма проiгнорувала коментар i звернулася до брата:

– Як ти можеш бути таким впевненим, що садиба твоя?

– Тому що мама ранiше офiцiйно заповiла ii менi. Був би дуже радий подiлитися змiстом заповiту з тобою та Гаррi, якщо вважаете, що це може допомогти вам планувати майбутне.

– Я не вважаю за доцiльне обговорювати мамин заповiт у день ii похорону.

– Не хочу здаватися нечутливою, люба моя, – белькотiла Вiрджинiя, – але коли я повернуся до Лондона вранцi, то витрачатиму бiльшу частину свого часу на пiдготовку до весiлля, вiдтак вважаю, що було б найкраще з’ясувати всi питання, поки ми всi тут разом.

Вона звернулася до Джайлза i подарувала йому таку ж милу посмiшку.

– Я згоден iз Вiрджинiею, – сказав вiн. – Немае кращого часу, як теперiшнiй. І можу тебе запевнити, Еммо, що мати залишила бiльш нiж адекватне утримання як для тебе, так i для Грейс. Вона залишила вам по десять тисяч фунтiв кожнiй i роздiлила порiвну мiж вами своi прикраси. Себастьяну вона залишила п’ять тисяч, якi вiн успадкуе, коли стане повнолiтнiм.

– Така щаслива дитина, – зронила Вiрджинiя. – Вона також передала свiй «Шлюз у Клiвлендi» Тернера Джессiцi, але картина залишиться в сiм’i до двадцять першого ii року.

Цим одним реченням Вiрджинiя зiзналася, що Джайлз подiлився подробицями заповiту своеi матерi зi своею нареченою, не подбавши спершу розповiсти про нього Еммi чи Грейс.

– Виняткова щедрiсть, – продовжила Вiрджинiя, – враховуючи, що Джессiка навiть не член сiм’i.

– Ми вважаемо Джессiку своею донькою, – рiзко зауважив Гаррi, – i ставимося до неi саме так.

– Зведеною сестрою, гадаю, було б сказати точнiше, – бовкнула Вiрджинiя. – І не треба забувати, що вона сирота з будинку Бернардо, та ще й еврейка на додачу. І саме тому, що я родом iз Йоркширу, я схильна називати речi своiми iменами.

– А саме тому, що я родом iз Глостерширу, – вiдбила Емма, – я схильна називати суку сукою.

Емма пiдвелася зi свого мiсця i вийшла з кiмнати. Вперше того вечора Джайлз збентежився.

Гаррi тепер уже був певний, що нi Джайлз, нi Вiрджинiя не знають, що Елiзабет склала новий заповiт. Вiн ретельно пiдбирав своi слова.

– Емма трохи розхвилювалася пiсля похорону. Я впевнений, що вона оговтаеться до ранку.

Вiн склав свою серветку, побажав iм на добранiч i вийшов iз кiмнати, не сказавши бiльше жодного слова.

Вiрджинiя вирячилася на свого нареченого.

– Ти був чудовим, зайчику. Але мушу сказати, що у вашiй родинi люблять ображатися, хоча, мабуть, цього можна було очiкувати пiсля того, що вони дiзналися. Однак боюся, що з цього нiчого доброго не буде у майбутньому.




10


«Це нацiональна служба Бi-бi-сi. Новини читае Елвар Лiделл. О десятiй годинi цього ранку прем’ер-мiнiстр, пан Етлi, попросив аудiенцii у короля й отримав у Його величностi дозвiл розпустити парламент i призначити загальнi вибори. Пан Етлi повернувся до Палати громад та оголосив, що вибори вiдбудуться у четвер двадцять п’ятого жовтня».

Наступного дня шiстсот двадцять п’ять депутатiв спакували своi течки, очистили шафки, попрощалися зi своiми колегами та повернулися до своiх округiв, щоб пiдготуватися до битви. Серед них був i сер Джайлз Беррiнгтон, кандидат лейбористiв вiд Бристольських докiв.


* * *

Якось за снiданком пiд час другого тижня виборчоi кампанii Джайлз повiдомив Гаррi з Еммою, що Вiрджинiя не приеднаеться до нього напередоднi виборiв. Емма навiть не намагалася приховати свого полегшення.

– Вiрджинiя вважае, що ii присутнiсть може спричинити для мене втрату голосiв, – зауважив Джайлз. – Зрештою, нiхто з ii родини зроду не голосував за лейбористiв. Один чи двое могли пiдтримувати вiльних лiбералiв, але лейбористiв – нiколи.

Гаррi засмiявся:

– Хоч щось у нас е спiльного.

– Якщо лейбористи переможуть на виборах, – долучилася до бесiди Емма, – гадаеш, пан Етлi може запросити тебе до Кабiнету Мiнiстрiв?

– То лише небо знае. Цей чоловiк тримае своi карти так близько до грудей, що навiть сам iх не бачить. У будь-якому разi, якщо вiрити виборчим дiльницям, вибори розпочнуться вже незабаром, тож немае сенсу мрiяти про червонi валiзки[20 - Мiнiстри британського уряду зберiгають своi документи у червоних шкiряних валiзках.], доки не дiзнаемося результатiв голосування.

– Пророкую, – сказав Гаррi, – що Черчилль цього разу залишиться вдома. Зауваж, що тiльки британцi можуть вигнати свого прем’ер-мiнiстра пiсля того, як вiн щойно виграв вiйну.

Джайлз зиркнув на годинник.

– Не можу бiльше теревенити, – повiдомив вiн. – Я маю бути на Коронейшн-роуд. Хочеш поiхати зi мною, Гаррi? – запитав вiн iз усмiшкою.

– Ти, мабуть, жартуеш. Хочеш побачити, як я прошу людей голосувати за тебе? Та через мене ти втратиш бiльше голосiв, нiж через Вiрджинiю.

– А чом би й нi? – втрутилася Емма. – Ти вже вiддав видавцевi свiй останнiй рукопис i завжди казав, що досвiд iз перших рук кориснiший, нiж сидiння у книгозбiрнi за вивчанням нескiнченних фактiв.

– Але ж у мене попереду напружений день, – запротестував Гаррi.

– Певна рiч, так i е, – скривилася Емма. – Звiримо графiк: ти ведеш Джессiку до школу вранцi, забираеш ii вдень, i ви повертаетесь додому.

– Гаразд. Я поiду з тобою, – здався Гаррi. – Але винятково як спостерiгач, згода?


* * *

– Доброго дня, сер, мене звати Джайлз Беррiнгтон. Сподiваюсь, я можу розраховувати на вашу пiдтримку на загальних виборах двадцять п’ятого жовтня? – сказав вiн, спiлкуючись iз виборцем.

– Звiсно, можете, пане Беррiнгтон. Я завжди голосую за торi.

– Спасибi, – подякував Джайлз, швидко переходячи до наступного.

– Але ти ж кандидат вiд лейбористiв, – нагадав Гаррi швагровi.

– У виборчому бюлетенi немае жодноi згадки про партii, – пояснив Джайлз, – лише iмена кандидатiв. То навiщо його розчаровувати? Доброго дня, мене звати Джайлз Беррiнгтон, i я сподiваюся…

– І можете продовжувати сподiватися, бо я не буду голосувати за такого самовдоволеного пана.

– Але ж я кандидат вiд лейбористiв, – заперечив Джайлз.

– Це не перешкоджае вам бути паном. Ви такий само гидкий, як i Френк Пекенгем, зрадник свого класу.

Гаррi намагався не засмiятися, коли чоловiк пiшов геть.

– Доброго дня, мадам, мене звати Джайлз Беррiнгтон.

– О, приемно познайомитися, сер Джайлз. Я стала вашою палкою шанувальницею вiдтодi, як ви отримали «Военний хрест» за Торбук, – кандидат низько вклонився. – І хоча я зазвичай голосую за лiбералiв, цього разу можете покластися на мене.

– Дякую, мадам, – знову вклонився Джайлз.

Вона обернулася до Гаррi, котрий посмiхнувся i пiдняв капелюха.

– І вам не треба обтяжувати себе пiдiйманням капелюха, пане Клiфтон, бо я знаю, що ви народилися на Стiлл-Гаус-лейн, – i це ганебно, що ви голосуете за торi. Ви – зрадник свого класу, – додала вона перед тим, як пiти.

Настала черга Джайлза стримуватися вiд смiху.

– Навiть не думав, що я створений для полiтики, – зауважив Гаррi.

– Доброго дня, сер, мене звуть…

– Джайлз Беррiнгтон, я знаю, – перебив його чоловiк, вiдмовляючись вiд простягнутоi руки Джайлза. – Ви тиснули менi руку годину тому, пане Беррiнгтон, i вже я вам сказав, що буду голосувати за вас. Але тепер уже не впевнений.

– Завжди так погано? – поцiкавився Гаррi.

– О, може бути й набагато гiрше. Але якщо вирiшив балотуватися, не дивуйся, що е люди, якi заради задоволення можуть закидати тебе гнилими помiдорами.

– Я нiколи не змiг би стати полiтиком, – сказав Гаррi. – Адже все сприймаю занадто особисто.

– Тодi тобi, ймовiрно, мiсце в Палатi лордiв, – зауважив Джайлз, зупиняючись бiля пабу. – Гадаю, що половина пiнти нас збадьорить, аби повернутися на поле бою.

– Не думаю, що я колись бував у цьому пабi, – Гаррi поглянув на вивiску з написом «Волонтер», що заманювала клiентiв.

– Я також не був. Але настав день виборiв, тому будь готовий випити у кожному барi округу. Власники пабiв завжди радi висловити свою думку.

– Кого б ти хотiв бачити депутатом парламенту?

– Якщо тобi доводиться ставити таке запитання, – вiдповiв Джайлз, коли вони заходили до пабу, – тобi нiколи не збагнути хвилювання передвиборчоi боротьби, що таке зайняти мiсце в Палатi громад i вiдiгравати роль, хоч i незначну, в управлiннi нашою краiною. Це як вiйна без куль.

Гаррi попрямував до тихого закутка пабу, а Джайлз зайняв мiсце бiля шинквасу. Вiн розмовляв iз барменом, коли Гаррi вирiшив приеднатися до нього.

– Даруй, друзяко, – сказав Джайлз. – Не можу ховатися в тiнi. Маю постiйно бути в усiх на очах, навiть коли маю перерву.

– Але е певнi конфiденцiйнi питання, якi я сподiвався обговорити з тобою, – зронив Гаррi.

– Тодi просто доведеться говорити тихiше. Двiчi по пiвпiнти темного, будь ласка, бармене, – попросив Джайлз.

Вiн хотiв вислухати Гаррi, але кiлька клiентiв раз по раз плескали кандидата по спинi i радили – не всi вони були тверезi, – як керувати краiною, звертаючись по-рiзному: вiд «сер» до «друже».

– Як там мiй небiж у його новiй школi?

– Схоже, «Бiчкрофт» йому подобаеться бiльше, нiж школа Святого Беди. Я спiлкувався з його вихователем, i вiн сказав, що Себ дуже здiбний, i вiн майже впевнений, що йому запропонують мiсце в Оксфордi, але йому все ще нелегко вдаеться налаштовувати стосунки з однолiтками.

– Прикро це чути, – засмутився Джайлз. – Можливо, вiн просто сором’язливий. Зрештою, тебе також не надто любили, коли ти вперше прийшов до школи Святого Беди.

Вiн обернувся до бармена.

– Ще двiчi по пiвпiнти, будь ласка.

– Хвильку, сер.

– А як моя улюблена подруга? – продовжував розпитувати Джайлз.

– Якщо ти маеш на увазi Джессiку, – сказав Гаррi, – тобi доведеться встати до довгоi черги. Усi люблять цю дiвчинку – вiд Клеопатри до листоношi, але вона любить лише свого татуся.

– Коли ти скажеш iй, хто ii справжнiй батько? – поцiкавився Джайлз, стишуючи голос.

– Я й сам питаю себе про це. І не треба менi казати, що я вiдсуваю проблему на майбутне, але нiяк не знайду слушноi нагоди.

– Така нiколи не випаде, – зауважив Джайлз. – Але не вiдкладай це занадто довго, бо одне певне: Емма нiколи iй цього не скаже, а я не сумнiваюся, що Себ для себе рiшення вже прийняв.

– З чого б це ти так вирiшив?

– Не тут, – зупинив Джайлз, коли ще один виборець ляснув його по спинi.

Бармен поставив на стiйку пiвпiнти.

– З вас дев’ять пенсiв, сер.

Оскiльки Гаррi заплатив за першi напоi, то припустив, що настала черга Джайлза.

– Даруй, – заперечив Джайлз, – але менi не дозволяють платити.

– Не дозволяють платити?

– Нi. Кандидатовi заборонено купувати будь-якi напоi пiд час виборчоi кампанii.

– А, – сказав Гаррi, – нарештi я дiзнався причину прагнення стати депутатом. Але чому, на Бога?





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/dzheffri-archer/nadiyno-prihovana-taiemnicya/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


«Батiг» – головний партiйний органiзатор у британському парламентi.




2


Драматург сер Вiльям Швенк Гiлберт (1836–1911) i композитор сер Артур Сеймур Саллiван (1842–1900) – англiйськi автори, котрi в другiй половинi XIX ст. створили чотирнадцять комiчних опер.




3


Баристер – категорiя адвокатiв у Великiй Британii, котрi ведуть справи.




4


Стивiдор – в Англii робiтник, котрий виконував вантажно-розвантажувальнi операцii й укладання вантажiв на кораблi.




5


Маеться на увазi другорядний депутат.




6


Сер Пелем Гренвiль Вудгауз (1881–1975) – популярний англiйський письменник-гуморист i драматург.




7


Айдлвайд – мiжнародний аеропорт у Нью-Йорку, тепер – iм. Джона Кеннедi.




8


Лайнбакер – одна з позицiй гравцiв в американському футболi, в його обов’язки входить зупиняти тих, хто бiжить iз м’ячем.




9


Bloomsbury Publishing Plc – незалежне лондонське видавництво.




10


Мелвiн (Мел) Джером Бланк (1908–1989) – американський актор, загалом вiдомий озвучуванням мультфiльмiв студii «Ворнер бразерз». Голосом Мела Бланка розмовляли такi персонажi, як кролик Баннi, порося Порки, кiт Сильвестр, пташеня Твiтi й iншi. За свiй незвичайно рiзнобiчний талант Бланк отримав прiзвисько «Людина тисячi голосiв».




11


«Тайзер» – безалкогольний напiй iз цитрусовим ароматом червоного кольору, який випускали у Великiй Британii з 1924 року.




12


Рiчард Кеннет Ганн (1871–1961) – британський боксер, чемпiон лiтнiх Олiмпiйських iгор 1908 року.




13


Сер Стенлi Метьюз (1915–2000) – один iз найвiдомiших англiйських футболiстiв; перший англiець, посвячений в лицарi за видатнi досягнення у футболi.




14


Сповiщення особливоi важливостi, що вимагае жорсткого дотримання партiйноi дисциплiни.




15


Навчання в деяких англiйських школах розпочинають у жовтнi, коли Церкви захiдного обряду вiдзначають свято Архангела Михаiла.




16


Персонаж «Повiстi двох мiст» Чарлза Дiккенса.




17


Переклад Олександра Мокровольського.




18


Переклад Василя Мисика.




19


Джон Констебл (1776–1837) – англiйський художник-пейзажист.




20


Мiнiстри британського уряду зберiгають своi документи у червоних шкiряних валiзках.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения